Неперебутнє

Менi якихось три роки, то чим же я можу боронитися? А вiдчуття польоту збуджуе настiльки, що ладен повiрити у власнi крила, тому я й заплющую очi, повнiстю вiддаючись стихii. Так тривае кiлька хвилин, доки чужi руки не зморюються й не опускаються разом зi мною до землi. Що ж воно було таке, чому образ людини вивiтрився, але вiдчуття польоту так i живе в глибинах пам'ятi, зрiдка нагадуючи про себе? Нi, поклав я собi, цього разу розпитаю про все батькiв, не може ж те ширяння в небi бути звичайним сновидiнням…

Того дня в широкiй хатi зiбралося нас п’ятеро синiв – Іван, Олександр, Григорiй, Микола та ми з дружиною.

Був якраз день народження батька, а матерi гора клопотiв iз вiдбуванням застiлля. За звичаем, всi повсiдалися за довгим столом на дебелих ослонах, батько на торцi, а мати – на ногах, бо нiколи й присiсти, бо треба страви подавати. Весела розмова ще не переходила в дружну пiсню – а ми всi спiвали так, що аж стеля вищала. І от у якусь мить я пiдкинув несподiване запитання:

– Батьку, оце iхав i вкотре ловив себе на тому, що мене, зовсiм малого, хтось пiдкидае вгору й ловить, а потiм ще й цукром годуе.

Батько, iнвалiд з дитинства, не був забраний на вiйну й мусив сидiти з двома дiтьми в селi, а тому добре знав часи окупацii. Закинув на потилицю довге русяве волосся й примружився, наче в далеку даль заглядав.

– А було таке, було, бодай би й не згадувалося…

Ми завмерли, а вiн i виклав незвичну для офiцiйного радянського трактування iсторiю…

– Навеснi 1943 року в нашу хату на постiй з'явився лiтнiй нiмець.

Привiв його послужливий полiцай-сусiд Хроль. Мав вiн займатися органiзацiею сiльськогосподарських робiт, тобто, не воювати. З перший днiв повiв вiн себе досить незвично, та й армiйська форма на ньому сидiла, як сiдло на горбатому конi. Днями вирiшував якiсь питання, часом iздив у Лосинiвку, в райцентр, а вечорами сидiв замислено як не в хатi, то в садку, часто й глибоко зiтхаючи.

Та в днi, коли з Нiмеччини приходила чергова посилка, вiн перероджувався. Його вже не влаштовував наш самогон, вiн вiдкривав ящик тремтячими руками й витягував iз дерев'яного нутра згортки, пакуночки, розкладав усе на столi, здобував i пляшку шнапсу, постогнував од задоволення й важко зiтхав, мабуть, згадуючи домiвку. Тодi запрошував мене до столу й просив матiр приготувати щось попоiсти.