Неперебутнє

Невже пiстолета намацав? І я, щоб заспокоiти працiвника таемного фронту, спробував усмiхнутися.

– Та не страхайтеся, шановний. Я поет Леонiд Горлач.

Здаеться, подiяло мое мирне представлення, бо чолов’яга зiтхнув з полегкiстю, засунув назад шухлядку й знову узявся за цигарку, яка димiла над купою недопалкiв.

– Так що ви хотiли? – хриплуватим басом спитав чекiст, не запрошуючи мене присiсти для розмови.

– Нiчого особливого, – тамуючи в собi злiсть, яка розривала сорочку на грудях, вiдкарбував я, готовий до будь-якого конфлiкту.

 – Просто хотiлося з'ясувати, навiщо ви травите молодих лiтераторiв. І мое прiзвище всуе згадуете. Нами в Киевi е кому займатися.

– Кого конкретно маете на увазi?

– Хоча б студента педiнституту Олександра Самiйленка. Змусили хлопця писати доноси на своiх друзiв iз лiтературноi студii. А вiн талановитий, а ви йому долю ламаете, а вiн же може стати справжнiм майстром i активно допомагати партii у вихованнi суспiльства. То чим же ви тут займаетеся? Може, менi звернутися по допомогу до вашого столичного керiвництва?

Якщо першi пасажi чолов’яга сприймав ще спокiйно, то пiсля згадки про киiвських начальникiв раптом аж пiдскочив.

– Навiщо так? Ми тут самоуправством не займаемося, ми стараемося не калiчити нiкого, тим бiльше людей iз талантом.

– То й не змушуйте того ж Самiйленка возити вам доповiднi.

– Так то мiй попередник, – знайшовся чолов’яга. – То все вiн. А я тут лише три днi.

Менi теж стало якось нiяково – отак, не розiбравшись, накинув тавро на служаку, а вiн же, може, нiчого й не вiдае, чесно протирае штани та покурюе «бiломор».

І я, розрядивши гнiв, вирiшив ретируватися, доки й мене не чiпають землячки.

– Ми з вами робимо спiльну справу – виховуемо молодь. Отож давайте дiяти вiдповiдально, берегти людськi душi, а не калiчити iх. – І вже з порога додав. – І прошу не згадувати всуе мое прiзвище. Про мою позицiю в суспiльствi знають вашi столичнi колеги.

Я вийшов iз прокуреного склепу в коридор.

Той же сержант мiлiцii та ще двое таких же безробiтних стражiв порядку втупилися в мене, мов уже й не чекали щасливого повернення вiд потайних сусiдiв. І я, минаючи гурток, кивнув сержанту:

– А ви казали, щоб не йшов туди. Все добре…

Та не все добре склалося в того ж Олександра Самiйленка. Правда, вiд нього нiби вiдстали, але вибита силою згода на потаемне спiвробiтництво таки травмувала його чутливу душу.