Неперебутнє

Сяк-так закiнчив вiн навчання, вiршi продовжував писати, причому, справдi щемливу й оригiнальну лiрику, працював у Чернiговi, так i не створивши родину. І якось пiшов на Десну, щоб бiльше не повернутися до живих. Здаеться, залишив сестрi поетичний архiв, i незабаром щирi друзi на чолi зi Станiславом Реп’яхом видали першу й останню збiрку. Як свiдчила критика, вона була справдi талановитою. А в нiй був вiрш, присвячений менi. Мабуть, за те, що здавався одного разу чекiсту, захищаючи молодого колегу.

Легше жити стало

Я вчергове вибрався до затишного будинку творчостi в Ірпенi попрацювати.

Якраз зазолотiла осiнь, а в цю пору, як правило, заселялася кожна шпаринка. Цiлоденно за замкненими дверима кiмнат цокотiли друкарськi машинки, скрипiли пера, i тiльки вечiрньоi години творчий люд вибирався на затишнi алеi, розганяючи застояну кров та обмiнюючися неймовiрними бувальщинами. У нашому шостому корпусi працював тодi Вiктор Близнець, абсолютний анахорет, який спускався з другого поверху хiба за особливоi потреби. Моiм сусiдом був Станiслав Тельнюк, добрий мiй друг i порадник, iз яким ми й спiлкувалися найчастiше.

Того пiдвечiрка ми з ним тупали колами вже добрих пiвгодини, нагулюючи апетит. Якраз пiдiйшли до центральних ворiт. А тут iз перелiска пiдкочуе до них таксi й звiдти вибираеться чоловiк у плащику. Ми приглянулися – кого б то доля занесла сьогоднi? А через мить Станiслав уже гукав:

– Так це ж Микола Шаповал iз Харкова!

Я знав, що е такий цiкавий поет старшого поколiння, що мав вiн нелегку фронтову долю, яка не зумiла зламати його характер.

Зрадiли новiй людинi з iншого мiста та й до прохiдноi. А Микола Терентiйович уже виставив на асфальт два об'емнi чемодани та й поглядае на нас через залiзне пруття. А далi не витримуе й широко усмiхаеться:

– Хлопцi, а пiдсобiть старому, бо уже впрiв у дорозi.

Ми привiталися й пiдхопили валiзи. Станiслав аж перегнувся пiд вагою одного.

– Миколо Терентiйовичу, ви що, цеглу з Харкова привезли?

– Неси, неси, – весело пiдморгнув Шаповал, не ховаючи давне ряботиння.

 – Ось поселюся в шостому корпусi, тодi й поговоримо.

– Так ви нашим сусiдом будете, – пiддакнув я.

– Тим бiльше несiть.

Добре, що йти було недалеко. Ось уже й ключ чергова видала. Переступили порiг. Шаповал задоволено роззирнувся в кiмнатi i, здаеться, залишився задоволеним. А тодi скомандував:

– Ану тепер чемодани на стiл.

Станiслав свого, я свого вмостили грубезнi обшмуглянi валiзи на письмовому столi.