Неперебутнє

Гiсть задоволено усмiхнувся:

– Ану кличте гарних сусiдiв, все ж таки маю виставлятися за приiзд.

Ми з Станiславом заходилися обстукувати дверi творцiв, але вiдгукнулося на запрошення тiльки кiлька i серед них Вiктор Близнець. Юрiя Збанацького на той час не виявилося – мабуть, поiхав до Киева вирiшувати якiсь службовi справи.

Небавом посходилися в кiмнатi харкiвського колеги, наповнивши стiни дружним гомоном. А Микола Терентiйович тим часом мовчки зосереджено вiдкрив першу пузату валiзу. Ми дружно ахнули – в нiй, як протипiхотнi снаряди малого калiбру, рiвними рядами лежали пляшки горiлки, коньяку, здаеться, навiть зо двi з вином.

Шаповал обвiв присутнiх переможним поглядом i натиснув на замки другоi валiзи. А з неi так само тiсно впорядкованi виглянули палки рiзноманiтних ковбас. Хтось за спиною завбачливого поета протягнув чи то захоплено, чи осудливо:

– А де ж вашi рукописи?

– Так оце вони i е, – зареготав Шаповал. – Знаете, хлопцi, я вирiшив нарештi жити серйозно. Ранiше як було? Сходив до дiвки – випив чарку.

Випив чарку – закурив. Закурив – навiдався до дiвки. А там знову чарку перехилив, а там сигарету в зуби. Так i прожив, як у чаду. А тепер лiкарi наказали спершу про жiнок забути, далi про куриво, а це недавно й про горiлку. Так я оце й приiхав до вас. А давайте з цiеi нагоди присядемо до столу…

І ми таки дружно присiли. Щоправда, сам Микола Терентi йович вiдбувався тим, що щедро наливав у чарки, але при цьому залишався веселим, дотепним аж до пiзньоi ночi.

А другого дня зустрiли ми з Станiславом Збанацького.

Юрiй Олiферович спускався згори, побачив нас у холi i незлостиво усмiхнувся:

– Ну ви, хлопцi, шумонули вчора. І телевiзора не треба. Та ще й Близнеця менi напоiли. А йому ж категорично не можна, голова розвалюеться.

Ми мусили все розповiсти своему шефу. А ще через кiлька мiсяцiв Миколи Шаповала не стало. Як виявилося, в нього була клята невилiковна хвороба, вiн знав про це й приiхав спецiально до Ірпеня попрощатися з любими йому колегами. Попрощатися по-козацьки.

Рояль на горi чернечiй

Уславлений спiвак Іван Семенович Козловський навiть у глибокiй старостi любив навiдуватися до рiдноi Украiни, хоч невблаганний час скорочував коло друзiв дитинства до сиротинства. Так було й тiеi весни кiнця семидесятих рокiв, коли нарештi цiною неймовiрних зусиль кращих представникiв творчоi та науковоi iнтелiгенцii було зламано заборону пошанiвку днiв перепоховання Тараса Шевченка на Чернечiй горi в Каневi.