Неперебутнє

Дiзнався про це й поважний всесвiтньо вiдомий тенор москвич iз неперебутньою украiнською пам’яттю i активно зголосився взяти участь у поiздцi митцiв на Черкащину. Власне, та творча група склалася нiби додаток до особи легендарного спiвака, котрого черкаська земля не чула, мабуть, не одне десятилiття, а тому ждала з особливим нетерпiнням. До неi увiйшов тодiшнiй популярний вокальний квартет «Явiр», тодi ще заслужений артист Украiни Роман Майборода та iншi митцi. Вiд Спiлки письменникiв випало мандрувати менi.

Поiздка була справдi знакомитою. Незважаючи на глибокий вiк, Іван Семенович сiв разом iз усiма до автобуса, а були вони тодi не як нинiшнi iмпортнi мерседеси, i по дорозi до Канева то пильно вдивлявся в мальовничi пейзажi на вiкном, раз-по-раз поправляючи знамениту легку шапочку на зразок тих, якi носив Джавахарлал Неру, то вплiтав тихий голос у загальну бесiду. А ще згадував то тридцятi, то п’ятдесятi роки, коли навiдувався до Кобзаря разом iз близьким другом Максимом Рильським та iншими митцями, затим перелiтав споминами на далекi гастрольнi меридiани аж до Австралii й Новоi Зеландii, звiдки не давно повернувся.

Так i домчали до кручастого Канева, де нашу делегацiю вже зустрiчали бiля пiднiжжя Чернечоi гори. Вiдмовившись вiд транспорту, Козловський рушив зi всiма гостями анфiладою сходинок по крутизнi, час вiд часу зупиняючись та озираючись униз.

А на святiй горi бiля могили великого Кобзаря не пробитися мiж людом. Були тут мiсцевi мешканцi й скромно вбранi сiльськi люди з довкiлля, гостi дальнi й ближнi, пiд самим пам’ятником видiлялася групка керiвництва рiзного рангу.

Ми попрямували до них iз намiром представитися й вклинитися в майбутне офiцiйне дiйство. Іван Семенович, високий i прямий, як харалужний меч, iз природною погордою нiс красиву голову попереду нашоi делегацii, i люди, навiть не узнавши його, мовчки розступалися, вивiльняючи прохiд. А вже бiля самого пiднiжжя пам’ятника, де завис на пiдставцi мiкрофон, керiвництво заворушилося, i дебелий чолов’яга, що тягнув не менше, як на козацького полковника, рушив назустрiч нам, а скорiше кинувся до Козловського.

– Радi вас бачити, дорогий Іване Семеновичу, – простягнув руку для потиску й вiдрекомендувався, – голова Черкаського облвиконкому…

За вiдстанню часу забулося назване прiзвище, але залишилася в пам'ятi вiдчуття щиростi й доброти, яке панувало мiж людьми, наповнювало й слова поважного посадовця.