Неперебутнє

Вiдбувся вiльний обмiн вiтальними словами, в декого, особливо у хлопцiв iз «Явора», знайшлися й добрi знайомi. А час летiв швидко, а на горi вже вирувало людське море. Іван Семенович встигав вiдповiдати на рiзнi запитання, сам допитувався про подальшу програму свята, а сам час вiд часу поглядав через людськi голови то на пам’ятник, то на широкi заднiпрянськi простори, котрi нiби гойдалися на зелених верхiв'ях понижнiх дерев. І тут несподiвано голова облвиконкому, дитинно усмiхнувшись, мовив:

– Оце було б здорово, якби ви, Іване Семеновичу, заспiвали щось Шевченкове.

Козловський наморщив чоло й кинув роздратовано:

– А ви подбали про рояль? Як це, про-вашому, буду я спiвати без супроводу?

Обласний керiвник розгублено почервонiв, на мить занiмiв, а тодi розцвiв усмiшкою:

– Так у чому справа? Та буде вам, Іване Семеновичу, зараз рояль. – І круто повернувся до свити. – Ану, хлопцi, швидко мотайте в Будинок культури i сюди.

І справдi, буквально через п'ятнадцять хвилин бортова машина повiльно проповзла крiзь щiльний натовп на саму макiвку Чернечоi, i моторнi хлопцi зняли з кузова бувалий у бувальцях iнструмент. Щоправда, було то звичайне клубне пiанiно, але, як виявилося, непогано настроене.

Буквально через кiлька хвилин молода акомпанiаторка пробiгла пальцями по клавiшах, i в високе чисте весняне небо жайворовими переливами злетiв срiбний голос великого маестро:

Думи моi, думи моi,

Лихо менi з вами.

Нащо стали на паперi

Сумними рядами…

Свята Чернеча гора завмерла разом iз сотнями людей, вслухаючись у неповторний спiв, його вiдлуння долiтали, мабуть, i до широкого Днiпра. І якщо вiрити в безсмертя Поетове, то й вiн, либонь, почув щиру велику душу Івана Козловського.

На горло наступаете

Була весна 1969 року. Письменницька органiзацiя Украiни тривалий час жила пiдготовкою до Днiв лiтератури Грузii.

Старше поколiння пам’ятае, iз яким успiхом, результативно i у видавничiй справi, проходили тодi подiбнi лiтературно-мистецькi свята. Робилося це в державному маестатi, отже, набирало високого народного чину.

У голови Спiлки письменникiв Олеся Гончара мало не щодня товклися десятки людей, рожевiли вiд перенапруги телефоннi проводи. Не було продиху й малочесленному апарату Спiлки, а отже й нам iз Станiславом Тельнюком.