Венера в хутрі

Випивши зайве, починае проливати потоки слiз й спiвае «Єще Польська не згiнела»; першого стрiчного бере попiд руку, щоб довiрливо повiдати тому все про польську змову; а коли врештi надудлиться, то викрикуе: «Вiват! Хай живе!» i п’е з брудних жiночих черевичкiв.

Преподобний пан Мацек, сiльський священник – втiлення справедливостi, вiн завжди знайде слова потiхи для всiх i в усьому, чи то стосуеться народження, чи смертi, чи одруження. Найбiльше цiнуе вiн тих, хто спочив у Бозi, i панахиду по них правив за найвищою таксою.

Коли панотець що-небудь комусь доводив, то промовляв: «Присягаюсь чистилищем!», тодi як iнший на його мiсцi сказав би: «Присягаюсь Богом» чи «Слово честi!»

А ще бував у нас учений Тадеуш Кутерноя, котрий ось уже одинадцять лiт намагаеться здобути ступiнь доктора, та ще й – подумати тiльки! – доктора фiлософii.

А ще помiщик Леон Бодошкан, справжнiй друг. Та iншi веселi панове.

Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рiй, а от перед нею усi вiдчували респект.

Жiноцтво теж приходило до неi в гостi; добрi подруги, якi забiгали погомонiти, солодко усмiхалися, щохвилi присягалися в любовi та дружбi, а потiм… та ви й самi знаете.

Ось так ми й жили з нашими сусiдами, я пишався своею жiнкою, коли вони пили з ii черевичкiв i декламували iй вiршi, а вона поглядала на них, немов кажучи: «Чого вам усiм треба?».

Найлюбiше нам було залишатися наодинцi iз собою.

Таке велике господарство, як наше, приносить, знаете, клопоти й своi радощi. Жiнка сама взялася до справи.

Ми самi будемо керувати, казала вона, а не нашi мiнiстри. А мiнiстром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловiк, скажу я вам, послiдовний – на своiй головi не мав анi волоска, а у своiй бухгалтерii анi единого рахунку, що був би в порядку. Потiм – лiсничий Фрайдель. Нiмець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькi очицi, великi прозорi вуха та високого та й тонкого, аж прозорого гончака.

Моя дружина спрягла iх усiх докупи. Ба! Певний, що вона б i батогом iх потягнула, якби вони iхали не так, як iй того хотiлося.

А що вже казати за селян. Ішли ми собi полями. «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навiки Богу! Амiнь!» – i все це так радiсно. А на обжинках на нашому подвiр’i аж вирувало вiд людей, челядi, косарiв. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали iй до нiг снопи з нового врожаю. Веселилися, спiвали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: «Будьмо здоровi!» – i випивала до дна.

Челядь цiлувала iй ноги, присягаюсь.