Мандрівні комедіанти

Мандрiвнi комедiанти

Leopold von von Sacher-Masoch

Зарубiжнi авторськi зiбрання

Збiрка оповiдань «Мандрiвнi комедiанти», до якоi увiйшли оповiдання «Опришок», «Опришок Магас», «Прогулянка на санях», «Хлопський суд», «Мертвi ненаситнi», «Мандрiвнi комедiанти» та «Свято обжинок», мiстить розповiдi про життя галичан та гуцулiв другоi половини ХІХ ст. Це iсторii про опришкiв – украiнських «лiсових хлопцiв», для яких головним сенсом життя е справедливiсть, встановити яку можна в рiзнi способи; про незвичайну, розумну та вродливу молоду вдову Альдону, яка чомусь вiддала перевагу одноманiтному животiнню у своему маетку, а не дурманливим розвагам столицi; про сина дрiбного помiщика Альбiна Новакiвського, який не боiться змiнити свое життя заради кохання.

Колоритнi героi, чудовi пейзажнi та побутовi замальовки, що вiдбивають красу природи Карпат, особливостi буденного життя мешканцiв сiл i малих мiстечок Галичини, iнтрига, яка не вiдпускае читача упродовж усього твору – усе це спiльнi ознаки малоi прози Захера-Мазоха, маловiдомоi украiнському читачевi.

Леопольд фон Захер-Мазох

Мандрiвнi комедiанти

© Н. Р. Іваничук, переклад украiнською, 2008

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

Опришок

Я щойно прокинувся й оскiльки не мав достойнiшого об’екта спостереження, вивчав плетиво великого павука-хрестоносця, який вибудував свiй повiтряний палац просто над моею головою, як до опочивальнi не увiйшов мiй козачок i став на порозi, замислено розглядаючи своi наглянсованi чоботи.

Це було певною ознакою того, що вiн принiс якусь новину. Тож я, не приховуючи цiкавостi, запитав:

– Що там нового, Івашку?

– Приiхали пани зi Львова, хочуть у гори, – почав Івашко дуже голосно. Щоразу, коли йому бракувало духу доповiсти менi про щось, вiн щосили напружував своi легенi. – То ж ми могли би також… до спiлки… ну… пан добродiй розумiе…

А тодi додав з притиском:

– З ними дами, дуже файнi дами…

Івашко надто добре знав свого пана, стосовно дам ми з ним майже спорiдненi душi.

Я, власне кажучи, ненавидiв прекрасну половину людства, яку Артур Шопенгауер однозначно вважав бридкою, не бiльше за свого слугу.

Я миттю одягнувся, прихопив iз собою рушницю та патронташ, i ми подалися до корчми, де й, справдi, надибали маленьке товариство, яке прибуло з далекоi столицi, щоб побачити нашi схiднi Карпати, Чорногору та озеро Несамовите.