Венера в хутрі

Але що ви собi гадаете, «запорука кохання» кричить – тепер уже через мою бiлу пов’язку.

– Йди, йди геть! Дитина почне заiкатися! Геть!

Що тут вдiеш? Кидаешся на лiжко й лежиш сам, як тодi, коли ще й не спiзнав жiнки.

Чорти ухопили б ту «запоруку кохання»! Хай простить менi Бог мiй грiх!..

Чоловiк перехрестився, сплюнув i вiв далi.

– …Шкуру ведмедя постелив перед лiжком дружини. І що ви собi гадаете? Вона розкричалася: «Забирайся з тою шкурою, вона нагадуе менi переляк мого дитяти». Подумайте собi, не мою кров, не небезпеку, що чигала на мене! Ох, жiнки практичнi! Жахливо практичнi!

– Вибачте, – втрутився я.

– Е нi, то ви вибачте, – не дав вiн менi говорити, майже люто. Його нiздрi аж роздувалися. – Я казав iй! О!.. Знаете, що вона менi вiдповiла? «Добре, а нащо ж тодi дiти?» Гадаете, вона змогла б? Чоловiк – може бути тiльки рабом такоi жiнки. Чи одразу ж порушити iй вiрнiсть? Нi. А може, стати монахом? Також нi. Що залишаеться? Лиш дозволити себе топтати.

Курю я собi вранцi люльку, довгу турецьку люльку, як ось ця, з просвердленою металевою покришкою. Дитина, звичайно, вiдразу ж у крик, тягнеться до вогню. Я й байдуже. Моя дружина вже гарячкуе. «Та дай вже йому», – вона мае на увазi кремiнь, я ж простягаю йому червону, розпечену люльку. Дитина хапае та в плач. «Єзус Марiе! Бiдне дитя!» Я ж бажаю дружинi гарноi забави, беру рушницю i йду в луги, а там регочу до пiв смертi з того, що вона зосталася iз заплаканою дитиною, яка попекла собi пальчики.

Тодi моя душа вже не була такою, як ранiше. Та що там? Так уже ведеться. Робиш, що можеш. Ну ось помислiть самi. Наприклад, спинився ваш годинник. Настiнний годинник. Ну ось. Чи дратуе це вас?

– Часом.

– Добре. Отож вас це дратуе. Годинник мае ходити. Тiеi ж митi штовхаете щосили маятник. Пiшов. Але чи довго йтиме! Знову стоiть. Ще стусан. Знову стоiть. Тут уже вас бере нетерплячка, i ви лупите й лупите по ньому.

Так ведеться й тому, хто хоче урiвноважити свое серце, його ритм, точнiсiнько так.

От любиш свою дружину, але хочеш чогось бiльшого, нiж саме тiльки лiжко. Бачте, жага до жiнки, то як бiль. З часом вiн минае. Бачиш, що вже звiльнений, i нiчого, крiм того. Бачиш, що все це, власне кажучи, нiщо, що iснуе щось iнше, бiльше. Що чоловiк i жiнка – це щось значнiше, вагомiше, нiж просто вовк i вовчиця. Та все було надаремне.