Венера в хутрі

По пiв днини просиджуе у моеi жiнки, особливо тодi, коли мене немае вдома. Тiльки-но я на ярмарок або на полювання, а вiн уже тут як тут.

– Чи мiй друг… – так вiн мене називае, тож дотримуватимемося цього звертання, – чи мiй друг удома?

– Нi.

– О як шкода!

Чуете? Ото тхiр! Умощуеться й декламуе з Пушкiна.

А потiм десь у розмовi: «Але ж його нiколи немае вдома! Гм…» – «Нiколи!» – тiльки й кивае головою моя дружина. О Боже! Уявляете, в усьому йому пiдтакуе. Мовить отак натяками, а вiн лише хитае головою та спiвчутливо сопе носом.

Про чоловiкiв каже тiльки загально, розважливо й повчально, не зважуеться одверто ганити, лишень покахикуе собi в хустинку.

А менi, подумайте тiльки, влаштовуе справжнiй скандал, що я занедбую свою жiнку. І яку жiнку! Таку чудову жiнку, з такою душею, такою чистою душею, таку духовно багату, яка читае Пушкiна, наче молитовник.

Легко казати! Ти маеш ii за чашкою чаю, зодягнену в бiляче хутро, жваву й веселу, мов бiлка, а я!.. Ах! Слухайте краще далi.

Отож вiн перечитуе iй купу книжок уголос, а вона собi виношуе якiсь iдеi i зiтхае, коли мова заходить про мене.

Що ж, власне, дiеться? Що ми заподiяли одне одному? «Ми не розумiемо одне одного», – каже вона.

Ось бачите, дослiвно вихопила з якоiсь нiмецькоi книги. Дослiвно, кажу я вам. Маете отi iдеi.

Якоiсь ночi повертаюся я додому з Добромиля, з лiцитацii, знаете. Моя дружина сидить на канапi, нога на ногу, обхопила руками колiно й дивиться поперед себе вiдсутнiм поглядом.

Мiй друг щойно побував тут – на моiй дружинi бiляче хутро, та й зрештою я його нюхом чую.

Якусь мить я трохи не розсердився, але потiм облишив те. Моя дружина така менi люба, я цiлую iй руки, голублю хутро на кацабайцi. Раптом вона зводить на мене погляд, i той погляд такий чужий. Я лиш дивуюся.

– Так не може тривати, – каже. Зовсiм несподiвано, ii голос став хрипким. Потiм вона переходить на крик.

– Що з тобою?

– Ти приходиш до мене тiльки вночi! – кричить вона. – До метреси залицяються по-великосвiтськи, а я… я хочу любовi!

– Любовi? Хiба ж я тебе не люблю?

– Нi! – сiдае на коня й геть iз двору.

Я шукаю ii цiлу нiч, потiм день. А коли наступного дня, ввечерi, повертаюся додому, бачу, що ii лiжко стоiть у дитячiй кiмнатi, i я знову сплю сам…

Я мiг би постояти за себе… це правда, але… тодi… тодi я був надто гордий, тодi я подумав, що все ще налагодиться. Ох цi нашi жiнки! Ось був у повiтовiй канцелярii один нiмець-канцелярист.