В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища

Молодшенька донька, Яринка, ох i гарна була: висока, тендiтна, довгi, шовковистi коси чудовно вилися коло бiлого, рум’яного личка, очi мов вуглинки, злегенька прикритi довгими густими вiями, брiвоньки смолистi, ниточкою натягнутi, губоньки, як квiточки, розквiтали веселою усмiшкою, випромiнюючи радiсть. А як пiсню заспiвае, ллеться ii голос, як вода джерельна. Хлопцi задивлялися на неi з пожадливiстю, а дiвчата заздрили вродi.

– Доню, подивись, як парубки за тобою впадають, а чи подобаеться тобi хтось iз них? – цiкавився Микола.

– Ой, тато, немае серед тих парубкiв жодного, щоб на вас був схожий: розумний, поставний, вродливий i мiцний духом своiм i тiлом. Всi наче дурнуватi цуценята.

– То вони перед тобою розум втрачають, а так справнi! Ти б придивилася до них, може й сподобала б якогось.

Але Яринка навiть слухати не хотiла про хлопцiв, що бiгали навколо неi, все сподiвалася, що долею iй призначений на батька схожий.

Дуже любила вона батька свого й у той час, як iншi дiвчата до матерi горнулись, вiд тата не вiдходила.

Малою весь час iз ним просилася, куди б той не iхав. Микола вiдмовити не мiг. Посадить ii на коня поперед себе, а вона притулиться до нього, рученятами обiйме та пiсеньки спiвае.

Миколi пiсля призначення на посаду громада додатковий шматок землi надiлила. Радiв вiн тому, як дитина мала. Господарство свое з кожним роком збiльшував, бо з розумом до справи пiдходив.

Із платнi писарськоi завжди частину вiдкладав. Усiею сiм’ею на землi тяжко працювали до сьомого поту.

Що iх земля могла вродити, все вирощували: й овочi всiлякi, й хлiб сiяли, й овес. Садок мали з фруктовими деревами. Пройдуть жнива, Микола все розрахуе: що для власного споживання залишае, що на податки вiддае, а надлишки на ярмарок везе. На вирученi грошi то корову придбае, то коня, то з технiки щось для городу. А як урожай добрий, то ще й десятину землi мiг купити. Не жирував – у середняках ходив.

У iхньому селi взагалi всi селяни землю мали, бо воно колишнiм вiйськовим поселенням було, а в таких поселеннях пiд час реформи землi надiляли з державного фонду на кожну чоловiчу душу, на жiночi душi землi не давали.

Дiлянки були невеличкi, але ж все одно бiльше, нiж нiчого.

Зовсiм iнакше вiдбувався розподiл земель там, де вона панам належала. Вони, нiбито сприяючи реформi, вiддавали за викуп своiм крiпакам землю, але здебiльшого найгiршу та найвiддаленiшу, яка була не придатна для обробки, кам’яниста та неродюча.