В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища

В iнших селищах навiть пiсля того, як помiщики стали продавати частину земель i колишнi крiпаки могли ii придбати, лишилось дуже багато селян без землi, якi продовжували по наймах ходити в помiщицьких господарствах.

Отже, в порiвняннi з iншими, в селi Миколи працьовитi люди добре жили. Хоча, певна рiч, були й ледащi, що роботою нехтували, пиячили, байдикували та землi своi потихеньку розпродували. Як говориться, в усякiй сiм’i е своя потвора, проте таких було не багато.

Однак життя в селi враз змiнилося, коли бiльшовики прийшли.

Все перевернулося з нiг на голову. Вважали вони украiнське селянство вiдсталим i ворожим до iх влади й усi прояви свободи народу нещадно душили.

Нацькували незаможникiв – ледарiв i пияк – на куркулiв i середнякiв, задобрили бiдноту подачками вiд розкуркулювання, натворили бiди йой якоi.

Вилучення так званих лишкiв землi часто-густо переростало в звичайне пограбування заможних селян. Їх землi дiлили не лише серед незаможникiв, а й серед усiх, хто бажав поживитися на чужому майнi.

Влада потурала таким дiям, бо бажала знищити цей прошарок селянства.

Щодня лютували чужинцi в дворах заможних, мордуючи працьовитих пахарiв, образливо називаючи iх куркулями, хлiви та льохи iхнi спустошуючи.

– Батько, iдьмо звiдси, не буде нам спокою в цiй краiнi, – благав Гриць. – Староста поiхав до Австрii щастя шукати, пан Петро до Польщi, й нам варто.

Микола й слухати не хотiв.

– Я народився тут i вирiс, тут моя земля, моi батьки та прадiди похованi, немае в мене потреби бiгти! Я нiкому зла не робив! Господарство свое збагатив лише своею працею до сьомого поту! Людям завжди допомагав, нiколи до них байдужим не був, навiть до самих пропащих! – кричав Микола на Грицевi слова.

– Любий, про дiтей подумай! Поiхали! – намагалась пiдтримати сина Палажка, але всi вмовляння були марнi.

Незважаючи на те, що Микола сварився з родиною з приводу переiзду, все ж пiшов за порадою до дiда одного, який славився на селi тим, що майбутне знав так, начебто наперед жив.

– Чуете, Йосипу, пiдкажiть, що робити? Геть розгубився, де ж та правда нинi? Кому вiрити?!

– Йой, Миколо, йой, бiда прийшла та й годi! Ця влада тут ду-у-уже надовго! Боротися з нею теперечки – даремна справа. Народ наш темний, не бачить, хто в них поводир i до якоi iх прiрви веде, не розумiють, що роблять i на що це перетвориться. Що попросять – то вiддай, iнакше виженуть геть без шматка хлiба та даху над головою.