Цифровий, або Brevis est

Пальцi застукотiли по столу коло нижнього краю клавiатури.

– Скажи, що я згодний.

– П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Таверна «Золотий гусак».

– Дякую. Я вiддячу. До зв’язку.

– До зв’язку, Мiнiстре.

Його спiврозмовник розтав у повiтрi – чи то вийшов з гри, чи скористався порталом. Чебурашка, вiчний посередник; дорого бере за своi послуги, проте досi нiкого ще не «кинув». Репутацiя – едине, що вiн мае… та ще, може, вiяло зв’язкiв i кiлька жирних банкiвських рахункiв.

Вiн посмiхнувся. П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль.

Перед самою Асамблеею. Маленька Квiнi вступить у гру на боцi фаворита, отже, до п’ятницi треба завагiтнiти перемогою. Тодi вона мене пiдтримае.

Вiн мигцем глянув на годинник. Знову перемкнув вiкна. Щоденне пiдписання указiв; полова, марнота, буденщина, а це…

Вiн протер очi. Нi, не привидiлося. Серед купи щоденного смiття сховано бомбу – оцей указ про податки з великих землевласникiв… На що сподiвався Канцлер – що Мiнiстр пiдмахне, не дивлячись? Нi, це теж елемент чиеiсь iнтриги, фрагмент захованого смертоносного механiзму; у жодному разi не можна пiдписувати це до Асамблеi.

Але як пояснити затримку, як вишукано, хай йому чорт, пояснити затримку?!

Крiзь грати готичного вiкна пробивалося сонячне промiння. Надворi, в королiвському парку, спiвали птахи. Вiн вiдхилився на спинку крiсла: щось починало укладатися, потихеньку збiгатися, потроху прояснюватися. Не можна спiшити, не можна втрачати думку: голосування у п’ятницю… Зустрiч з Квiнi… Податки з великих землевласникiв… Якщо спробувати… Може вийти цiкава комбiнацiя…

– Арсене! Знiми, нарештi, навушники!

Вiн клiпнув.

Схема, вже майже склавшись, вислизнула пiском крiзь пальцi.

– Арсене, я до тебе двадцятий раз звертаюся! Ти що, оглух?!

– Нi.

Перед очима плавали кольоровi плями. Вiн з силою потер лице; мати стояла в дверях, зчепивши на грудях пальцi, – жест, що означав роздратування i водночас непевнiсть.

– Кличу тебе, кличу! А ти, наче зомбi, втупився в монiтор i не реагуеш!

– Пробач, я не чув.

– Викину коли-небудь цей проклятий комп’ютер… Іди вечеряти!

– Я вже iв.

– Уроки зробив?

– Так.

– Перестань зазирати в монiтор! Іди хоч чаю з нами випий, батько тебе тиждень не бачив.

– Ма… У мене дуже мало часу.

– З батьками за столом п’ять хвилин посидiти – немае часу?

Вiн завагався.

– П’ять хвилин.

– Дякую, – сухо сказала мати.

* * *

Проти нього справдi грали, грали серйозно.