Цифровий, або Brevis est

* * *

– Привiт, Канцлере.

– Не спиш, Мiнiстре? Чи у вас уже ранок?

– Хочеш пiдловити?

– На фiга ти менi здався?

– Хто його зна… На тебе виходила Квiнi?

Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екранi. Спiврозмовник мiркував трохи довше, нiж це звичайно бувае при невимушенiй розмовi.

– Про що ти, Мiнiстре?

– Землевласники з’iдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дрiб’язок, як я, i мови нема.

– Що ти хочеш?

– Є схема…

Удома давно всi спали. Годинник показував третю.

Потираючи червонi очi, вiн сидiв за монiтором, поки прямо пiд носом не виявились раптом клавiшi «J» та «K».

Тодi вiн вийшов з мережi й лiг. Йому снилися темнi заплутанi коридори й чужi очi в прорiзi червоного каптура.

Потiм вiн вирубався зовсiм, щоб о сьомiй ранку пiдскочити вiд вереску будильника.

* * *

Вони вийшли з дому одночасно – батько, мати й Арсен.

Батько сiв у чорний «Фольксваген», мати в сiру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцiю.

Нiяких пробок. Нiяких пересадок. Десять хвилин шаленоi штовханини – i ти на мiсцi.

Як завжди вранцi, вiн майже нiчого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собi подвiйну каву. П’ятниця – пiслязавтра, часу немае, але шестернi вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, пiдштовхнути мiзинцем – i механiзм запрацюе, запрацюе…

– Снiжицький!

Вiн обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовiй хутрянiй курточцi, зi смарагдовими, завжди широко розплющеними очима.

Однокласниця.

– Привiт.

– Чого тебе в школi немае? Я думала, ти хворiеш…

– Хворiю, – погодився вiн i сьорбнув кави.

– У тебе очi червонi, – сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зi спiвчуттям. – П’еш? Колешся?

– П’ю, – вiн зробив ще ковток. – Колюся.

Вона засмiялася. Приемно було дивитися, як вона смiеться, – легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.

– А якщо чесно?

– Я працюю, – зiзнався вiн несподiвано для себе.

– Де?

– У мiнiстерствi.

– Кур’ером?

– Мiнiстром!

– От молодець, – вона кокетливо поправила шапочку-навушники. – Слухай, я на перший урок усе одно вже не пiду. Давай по тiстечку? Пригощаю!

Пiв на дев’яту. Поза мережею вiн завжди вiдчував час, не дивлячись на годинник. Звичайно до дев’ятоi вiн уже знову був удома – не виходячи на поверхню, пересiдав з одного поiзда на iнший, повертався в порожню квартиру й сiдав за комп’ютер.