Цифровий, або Brevis est

Зачинилися дверi лiфта, кабiна сiпнулася, й Арсен упiймав себе на тiм, що не розумiе, вгору вони рухаються чи вниз. Через кiлька довгих секунд дверi вiдчинилися з iншого боку, вiдкрився широкий коридор без вiкон, тож, як i ранiше, неможливо було визначити, пiд землею вони перебувають чи пiд небом.

За поворотом виявився пропускний пункт. Арсен сповiльнив ходу. Коротко стрижений чоловiк у синiй сорочцi повернув до них голову. Максим зупинився, запхнувши руки в кишенi жовтоi, бувалоi в бувальцях куртки, широко розставивши ноги в бiлих кросiвках, дивлячись люто, наче гопник-виконавець.

На мiсцi охоронця Арсен нiколи б не пустив такого суб’екта на охоронну територiю – проте чоловiк у синiй сорочцi пiдхопився з мiсця й привiтався з явною повагою, навiть улесливо. Мигцем глянув на Арсена, знову всiвся широким задом у потерте крiсло перед монiтором. Поклацав, почекав секунду, витяг з принтера, вклав у пластикову обгортку й видав Арсеновi нагрудний знак: смужечка штрих-коду, бiльше нiчого.

Арсен мовчки прикрiпив бейджик на грудях, ближче до плеча.

В офiсах, де працювали його батьки, завжди було тiсно, метушилися секретарки на височезних пiдборах, нудьгували вiдвiдувачi, тинялися ледарi, походжало начальство. Тут же, крiм сторожа в синiй сорочцi, не було нiкого – порожне примiщення, начинене сенсорами, замками, рачачими очима камер пiд стелею, системами спостереження, якi не тiльки не ховалися – навпаки, наче пишалися, радуючи вiдвiдувача.

За ким вони тут стежать? Утiм, сьогоднi п’ятниця, вечiр, робочий день закiнчився…

Сенсори ледь чутно пищали, приймаючи пластикову картку зi штрих-кодом. Грати, що перекривали прохiд, роз’iжджалися. Максим iшов спереду, насвистуючи, крутячи на ланцюжку зв’язку ключiв. Вiн мав дивний вигляд у цьому коридорi: наче бомж в офiсi чи клоун у реанiмацii. Втiм, може, тут усi такi?

Невiдома «контора» серйозно дбала про безпеку. Арсен почав лiчити грати й сенсори – i збився з лiку.

Навiщо розробникам комп’ютерних iгор такi крутi запобiжнi заходи?

Нарештi, Максим одiмкнув залiзнi дверi й завiв Арсена у великий кабiнет, заставлений i обвiшаний екранами, дисплеями, монiторами. Пахло iзоляцiею й старим тютюновим димом. Тихо гули помпи. Пiд вентиляцiйними трубами шелестiла «локшина» з цигаркового паперу.

– Кави хочеш? – уривчасто спитав Максим. – Вiзьми в автоматi, задарма. І падай осюди, в крiсло. Подивимось кiнце.