Цифровий, або Brevis est

Зображення сiпнулося – це захиталась камера, вмонтована в талiсманчик над вiтровим склом. Свiтло лiхтарiв упало на лице водiя, ковзнуло по фiгурi напасника, що сидiв на задньому сидiннi. Максим, не дивлячись, вимкнув монiтор.

– Не мiг би ти взяти менi кави в автоматi? Без цукру. Подвiйноi.

Вiн говорив – i мiняв пароль персонажевi на екранi. Парубiйко, побитий i кинутий зараз десь на безлюднiй вулицi, назавжди втрачав свого лицаря в обладунках – разом з панциром та амулетами, зброею, сумкою, гаманцем…

Арсен мовчки взяв з автомата чашку кави.

Поставив на офiсний стiл з матовою й холодною, мов лiд, стiльницею.

– Ти ба, – Максим зацiкавився. – Панцир у пацанчика залiковий. Меч аматорський, а панцир добрий. Усе разом потягне тисячi на пiвтори мiсцевих талерiв, майже сто евро…

– От, виходить, над чим «працюе» твоя славна контора? – тихо запитав Арсен.

Максим обернувся до нього. Круглоголовий, хрящовухий, з близько посадженими запаленими очима, – з iскорками на днi цих очей. Вiн смiявся, не розтискаючи губ, не видаючи нi звуку.

Потiм знову обернувся до монiтора – закiнчив мiняти паролi.

– Я грабую малолiток, – проворкував з неповторною iронiею. – Отаман, Хрещений батько. Заробляю по сто евро на безбiдну старiсть.

– А серйозно?

– Серйозно? Це як?

– Серйозно – це значить, що я тобi довiряв… – почав Арсен.

Максим здiйняв руки, обороняючись:

– Ти не дружина менi? Нi? Менi здалося, ти мене дорiкаеш обманутою довiрою? Нi, цього не може бути, менi привидiлося, тому що ти менi точно не дружина.

Арсен мовчав, спантеличений його блазнiвським тоном. Максим уважно глянув на нього й раптом перемiнився цiлковито.

– Ну добре, – сказав суворо, майже рiзко. – Що вiдiбрали в цього шмаркача? Слова без сенсу, набiр символiв?

– Панцир, меч, сумка, два перснi, чоботи, шолом…

– Намальованi.

– Ага, намальованi! А сто евро? А сам персонаж – вiн же його прокачував мiсяцями! Рiвень нарощував!

– А хлопчик не повинен мiсяцями сидiти бiля компа, – вкрадливо пiдхопив Максим, – вiн повинен учитися, дихати повiтрям i займатися спортом, щоб вступити в iнститут або пiти в армiю, зайняти потiм свое мiсце в офiсi чи бiля верстата!

– Знаеш, – Арсен ковтнув густу слину.

 – Я, мабуть, на тебе не працюватиму. А то ти рано чи пiзно почнеш за мене вирiшувати, що я повинен робити i яке мiсце чекае мене в життi.

– Дурник ти, – Максим усмiхнувся.

Увiмкненi екрани транслювали картинку. Затяглася хвильками поверхня калюжi.