Цифровий, або Brevis est

Клiенти чомусь довiряли лiкаревi, хоч для виховання вiртуальних псiв медична освiта не потрiбна.

– Родовiд – п’ятдесят три поколiння. У роду – сотнi чемпiонських титулiв, е одна Мiс свiту за собачою версiею – прапрабаба. Вiн розумнiший за звичайного собаку. Неодмiнна умова – ви повиннi щодня мати на нього час. Якщо у вас робота, або щось iнше заважае – краще не берiть цього пса. Вiзьмiть щось простiше. Цей засумуе, якщо ви не будете з ним розмовляти хоч один день… Потiм у нього почнеться депресiя i вiн загине.

– Вiн мене впiзнаватиме? Чи можна попросити, наприклад, дружину зайти пiд моiм нiком i його погладити?

Арсен усмiхнувся в монiтор. Пальцi його бiгали так само швидко, i текст у вiконцi з’являвся в темпi звичайноi людськоi мови:

– Ви знаете, в цьому е щось мiстичне. Якщо ваша дружина, чи хтось з родичiв, зайде пiд вашим нiком – пес зрадiе. Але якщо ви будете з ним займатися, якщо вiн стане по-справжньому вашим собакою – вiн вас упiзнаватиме… не за нiком. Не за ай-пi адресою. Цьому немае технiчного пояснення.

Просто вiн звикне до вас i вас вiдчуватиме. Це перевiрено.

Спiврозмовник замислився. Арсен його не бачив – по екрану гасало бiле щеня з чорними вухами, тягаючи в зубах мальовничо подертий черевик. У вiконцi чату – в кутку екрана – моргав курсор.

– Докторе, ви маете п’ять хвилин?

– Авжеж. Скiльки завгодно.

Насправдi часу, як завжди, катастрофiчно бракувало. Однак Арсен знав з досвiду, що вислуховувати клiентiв просто необхiдно.

– Я двадцять рокiв одружений.

У мене двое синiв, студенти. І я не впевнений, що хоч один з них мене впiзнае, якщо я зайду пiд чужим нiком… ви розумiете, про що я?

– Розумiю.

– Справдi?

– Менi здаеться, що розумiю, – виправився Арсен.

– Докторе, я двадцять рокiв живу з чужою менi жiнкою. У нас прекрасна родина… Був собака, давно. Пес умер вiд чумки. Ми так переживали, що бiльше тварини не заводили.

– Розумiю, – написав Арсен цiлком щиро. – Вiртуальнi собаки не хворiють. Їх не може збити машина.

Вони живуть, поки живе ваша цiкавiсть до собаки, ваша любов.

Нова реплiка довго не з’являлася.

«Хто каже, що щастя не можна купити, той нiколи не купував цуценяти», – написав Арсен обережно.

Настала нова пауза. У глибинi квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.

– Я купую цього собаку, – нарештi написав клiент. – Можна оплатити «Вiзою»?

Арсен перевiв дух.

– Будь ласка. Ось реквiзити, щойно прийде пiдтвердження – ви одержите пароль.