Господар колодязів

Випнула нижню губу:

– Щось я чула… Ти думаеш, вербувальники повiрять?

Юстин знизав плечима:

– Сподiваюся… Ось жили б ми з дiдом у селищi або на хуторi – тодi не було б куди подiтися, тiльки в лiси йти… А так – може, i повiрять. Ти ж iм не скажеш? – схаменувся вiн раптом.

Анiта образилась. Юстин знiяковiв знову:

– Ти… це…

Вона сидiла поруч, i на ii сукнi ясно виднiлися слiди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долонi пам’ятали дотик i не хотiли забувати. Розлютившись, вiн кiлька разiв голосно плеснув у долонi – щоб хоч болем прогнати спогад.

– Ти кому плескаеш? – усмiхнулась Анiта, i Юстин зрозумiв, що вона не сердиться.

– Я дурiсть бовкнув, – зiзнався вiн чесно. – Тобi сукню… замазав. Удома лаятися не будуть?

Анiта похитала головою:

– Не помiтять. Я ж iнодi, якщо з дому переношусь i мiсце переплутаю, так у струмок падаю або в болото… І така додому повертаюся – ну, просто хоч до лiсовика в дупло!

– «Переношусь» – це коли в скельце дивишся?

– Ага…

– А як ти до нас у сад потрапила? Уперше?

Анiта знiяковiла:

– Ну… Менi тодi черешень захотiлось.

Юстин засмiявся, а Анiта глянула на небо. Сонце то ховалося за неширокi стрiчки хмар, то виринало знову, проте Анiта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на iншi хмари, окреслилася на сходi й швидко наближалася, захоплюючи все небо i розтягуючись частою сiткою.

Ворони.

Юстин роззявив рот. Із того самого дня, як у саду побували верхiвцi, вiн не бачив жодного птаха; тепер ворони летiли тисячами, нiби на чийсь поклик, закрили собою все небо – нi краю, нi кiнця мовчазнiй зграi не було i не передбачалося.

– Ось воно, – тихо сказала Анiта. – Бути вiйнi.

Юстин обхопив плечi забрудненими в землi руками:

– Здобич чують…

Дiд розповiдав, як його самого колись забрали в рекрути – ще при батьковi нинiшнього князя. Трохи, втiм, розповiдав; бiльше говорили слiпе око, шрами на обличчi та слiди кия на спинi.

І ненависть до воронiв.

– Чують, – похмуро пiдтвердила Анiта.

І обое подивилися на майже повнiстю готову могилу.

– Вашого князя Червонобровим звуть?

Ворони все летiли й летiли.

– Так… – не зводячи очей iз могили, пробурмотiв Юстин.

– «Червонобровому вiчно тiсно в батькових кордонах», – повiдомила Анiта, нiби повторюючи чиiсь слова. – «Але цього разу колотнеча закiнчиться не так, як йому хотiлося б».

– Що? – здивувався Юстин.

Ворони все летiли й летiли.