Господар колодязів

Дiд ходив навколо косого каменя з вибитим на ньому Юстиновим iм’ям, бурмотiв замовляння, посипав насiнням трав – i вже через два днi могильний горбок мав такий вигляд, нiби споруджений був ранньоi весни, кiлька мiсяцiв тому.

– З весни тебе нiхто з чужих не бачив, – роздумував дiд. – Повiрять, куди подiнуться… Їжi собi збери, мiшок приготуй, щоб завжди пiд рукою. На берег пiдеш – на пiсок не ступай, лише на камiння… Навколо будинку я траву-вiдбивайку насадив, вона будь-який запах вiдбивае, якщо собаку пустять – якраз до каменя доведе… Чого дивишся, Юстинку? Злякався? Не бiйся, сто рокiв проживеш.

Якщо кому за життя могилу спорудили – сто рокiв проживе, це вже точно!

Юстин мовчав. Ось уже кiлька днiв сонце проглядало хоч зрiдка, але все ж проглядало, а Анiти не було i слiду, i у Юстина пошкрябувало на душi. Вигляд власноi могили не додавав радостi.

Уночi вiн довго не мiг заснути, але не мрii долали його страх. Як тiльки темна кiмната i дiдове сопiння провалилися в нiкуди – звiдти ж, iз нiзвiдки, виринула Анiта: «Вставай же! Скiльки можна тебе гукати! Вербувальники йдуть, уже йдуть, уставай же, уставай! Вони вже близько! Уставай, уставай, уставай!»

* * *

Дiд стояв бiля колодязя, спершись на зруб, похитуючись.

Бiля нього стояло порожне вiдро. Нi курей, нi кiз, нi поросяти, нi коня не було нi чутно, нi видно. Перед ганком лежав Вогник, над ним вилися мухи.

– Дiду?!

Дiд озирнувся – сорочка на ньому була розiрвана в багатьох мiсцях, крiзь величезну дiру на спинi видно було свiжi червонi мiтки – поверх старих кийових шрамiв.

– Злилися, – насилу вимовив дiд. Здорове око його запливло, дiд дивився на Юстина крiзь шпаринку. – Сильно злились, Юстинку. Вогника пристрелили… Хотiли могилу розкопати, та передумали. Худобу зi злостi забрали. Трохи хату не пiдпалили… Злилися, загалом. Вiдчували, що ми iх дуримо.

Юстин допомiг дiдовi сiсти на лавку бiля колодязя. Швидко витягнув води, дав напитися; дiд довго вмивався, опускаючи розбите обличчя глибоко в крижану воду. Утерся залишками сорочки, всмiхнувся, оголюючи рiдкi зуби:

– Молодцi ми, Юстинку.

Зберегли тебе.

* * *

Друга половина лiта була сонячною. Час вiд часу з заходу на схiд пролiтали численнi зграi ворон – десь iшли боi, постачали воронам здобич.

Верхiвцi бiльше не показувалися.

Дiд вiдлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Дiда вiчно морозило; молока не було, яець не стало – Юстин ловив рибу i годував дiда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени i взимку.