Господар колодязів

Перестав сварити Юстина, узагалi перестав iз ним розмовляти. Сильнiше згорбився, знову почав кашляти. Наближалась осiнь…

Юстин важко вилiз на вiз, погасив лiхтар. Було вже зовсiм свiтло, слiд було поспiшати – але Юстин раптом вiдкинувся назад, лiг, закинувши руки за голову, просто на яблука.

Бiлi яблука були холоднi, нiби з льоду. У крапельках роси.

Рожевi яблука здавалися теплими, iхнiй дотик був – як дотик живоi шкiри.

Юстин лежав на яблуках i дивився в небо. Мав бути базарний день, а Юстин завжди задихався на базарi, завжди здригався вiд окрикiв, ненавидiв суету, натовп, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачiв податей, гарненьких служниць, чие настирливе кокетство було настiльки ж витонченим, як колода для рубання дров: «Гей, красунчику, почому нинi яблучка?» І витягнутi вперед губи, маснi та червонi, якi щойно цiлувалися з мащеною пампушкою…

Юстин знав, що мине рiк, два – i Анiта стане примарою, i згадувати ii можна буде без гiркоти, а можна буде взагалi не згадувати…

Юстин знав, що нiколи бiльше не буде всмiхатися.

* * *

Ярмарки змiнювали один одного; пора стояла гаряча, тiльки встигай. Юстину щастило – вiн продавав дорого, купував дешево, скоро у дiда у дворi знову завелися двi кози й два десятки курчат, а найголовнiше – вдалося купити коняку, не стару ще, хоча, звичайно, i не молоду. На сусiдньому хуторi сучка навела цуценят, Юстин вибрав найзлiше, принiс додому i назвав Вогником. Дiд ночами безперервно варив зiлля в казанi – ворожив; Юстин хотiв сказати йому, що майбутнього не iснуе i передбачати його – тiльки час утрачати.

Але не сказав.

Одного разу вночi Юстин прокинувся вiд того, що дiд стояв над ним зi свiчкою. Юстин розлютився i мало не образив дiда грубим словом, але втримався.

– Юстинку, – сказав дiд, i свiчка в його руцi здригнулася, проливаючи вiск на пальцi. – Ну, повiр ти старому…

– Що? – запитав Юстин, злякавшись, що дiд збожеволiв од переживань.

– Будь вiн проклятий! – тонко скрикнув дiд.

 – Чаклуни ж, хоч якi могутнi – iз людей усе-таки, i ясно, чого вiд них чекати… А цей – ти знаеш, яких колодязiв вiн Господар? Не знаеш, Юстинку… Не тих, де воду беруть. Інших колодязiв… Ох, глибоких, Юстинку. Не треба нам бiди, заклинаю, забудь ii, забудь, пояснити не можу – так хоч повiр старому, повiр, га?

Із здорового дiлового ока скотилася сльоза. Юстин злякався.

На його пам’ятi дiд не плакав нiколи.