Господар колодязів

Юстин не знав, що вiдповiсти. Вiн уперше в життi розмовляв iз Вухатим ось так, вiч-на-вiч.

– Чи не коняку ти пожалiв? – Звор ледь помiтно посмiхнувся.

– Нi, – швидко сказав Юстин. – Звичайно, нi.

– А чому, як ти думаеш, хороший князь не мусить жалiти коней?

– Я не знаю, – сказав Юстин безпорадно.

Звор якийсь час розглядав його. Потiм кивнув:

– Ходiмо…

І попрямував до своеi карети. Юстин тягнувся слiдом, не знаючи, куди себе подiти, i, мигцем озираючись, шукав шляхи до вiдступу, однак тiкати, як i ранiше, було нiкуди.

Звор увiйшов у карету (дверi вiдчинив i опустив сходинку служник). Юстин забарився.

– Сюди, – сказали з оксамитовоi напiвтемряви. – Іди сюди, невдахо, я тобi щось скажу…

І Юстин уперше в життi влiз у карету. Опустився на м’яке сидiння. Карета рушила, але так легко, що Юстин майже не вiдчув поштовху.

Звор сидiв навпроти. Вiтер iз вiдчиненого вiкна смикав шовкову фiранку з гербом Червонобрового.

– Так чому хороший князь не мусить жалiти коней? – знову запитав Вухатий.

– А навiщо iх жалiти? – похмуро запитав Юстин.

– От i невiрно, – Звор помацав мочку свого величезного вуха. – Хороший князь, як i полководець, обов’язково мусить жалiти коней… Обов’язково. Людей iще так-сяк, але коней – обов’язково. Зрозумiв?

* * *

На терасi бив фонтан, у чашi його кольоровими пелюстками плавали червонi й жовтi рибки. Герб Червонобрового, вишитий шовком на темнiй важкiй скатертинi, був у багатьох мiсцях закритий денцями тарiлок, пляшок i страв.

– Завтра приймеш князювання, – неквапливо говорив Вухатий. – Справи моi тут закiнченi… Людей тобi залишу. І порадять, i навчать. Пий. Вiдпочивай.

– Менi треба дiдовi звiсточку передати, – сказав Юстин. Срiбна виделка в його руках була химерно вигнута, i Юстин продовжував згинати й розгинати ii, сам того не помiчаючи. – Менi треба дiдовi дати знати, що я живий… І що я князь.

– Ти ще не князь, – Вухатий сьорбнув iз кубка.

 – Ти завтра будеш князь. Ось тодi хоч наказ пiдписуй, щоб дiда твого розшукали i з почестями приставили, хоч сам до нього iдь… Виделку залиш. А втiм – гни, твое право, хоч усi виделки переламай тут, твое добро, не мое…

І Вухатий усмiхнувся. І Юстин зрозумiв, що коли зараз не опануе себе – знепритомнiе, як товстун Флор перед жабою.

Вiн пiдвiвся. Похитуючись, пiдiйшов до фонтана. Перехилився через борт i засунув голову до рибок.