Ключ від Королівства

)

– Ти не втомишся, якщо сходами довго пiдiйматимемося?

Я заперечливо хитнула головою. Хоча не дуже люблю сходи – сiрi, однаковi, з нескiнченними майданчиками. А по цих iшла б i йшла до самiсiнького неба: вони звивалися всерединi замку, то ховалися в башту, то ззовнi тулилися до стiни, i тодi перехоплювало подих. Бо сходи тi були без поручнiв…

Чим вище ми пiдiймалися, тим ширшим ставав краевид. З одного боку височiли зубчастi скелi, з другого – лiс без кiнця-краю, оддалiк – мiсто пiд червоними дахами з флюгерами i вузькими вулицями, а за мiстом – знову лiс.

А он там – море, а на морi – кольоровi вiтрила й далекий острiв на обрii…

– Це Королiвство, так? Усе це – Королiвство?!

Вiд захоплення я мало не оступилась, Оберон узяв мене за лiкоть i дбайливо вiдсунув вiд краю сходiв.

– Я все тобi розповiм. Сюди… – запросив вiн.

Услiд за ним я ввiйшла до напiвкруглоi арки. Вiн пригнувся в отворi, я – нi.

За нашими спинами безшумно зсунулася докупи завiса.

Я роззирнулася.

Кругла кiмната. Письмовий стiл (не такий, звичайно, як у нашоi завучки), а королiвський, дубовий. Рiзьблений трон (точна копiя того, що в тронному залi, тiльки трохи менший). І книги, книги, якiсь сувоi, папери, бiля стiн – мармуровi плити з незрозумiлими символами. Бридка маска на стiнi, зроблена з якоiсь гидкоi, напiвзотлiлоi, напiвобгорiлоi шкiри. (Я вирiшила на неi не дивитися).

Склянi пiрамiдки й кульки на шнурочках, сонце заглядае вiдразу в три вiкна, по високiй стелi стрибають сонячнi зайчики.

А на пiдлозi – пiсок… Товстелезний шар, як на найчистiшому пляжi. Теплий (я рукою доторкнулася). Оберон пройшов по пiску до свого трону – залишився ланцюжок слiдiв. І слiди цi майже вiдразу стали згладжуватися, танути, наче вiд сильного вiтру (а вiтру в кiмнатi ж нiякого!), наче минули роки й роки, столiття…

Менi стало нiяково. І я сiла на пiсок просто там, де стояла. Навiть куртку не пiдстелила.

– Тобi тут подобаеться?

– Так, – сказала я i про всяк випадок ввiчливо додала: – …ваша величносте…

Вiн сидiв передi мною за письмовим столом – так, як я його зустрiла на лавцi у дворi: куртка (розстебнута), з кишенi стирчить картатий шарф. Анi корони. Анi мантii. А навкруги, за вiкнами, – скелi, лiс, вiтрила…

– Так от. Це не Королiвство.

От тобi й маеш!

Менi здалося, що вiн утнув дурницю. Якусь образливу, смiховинну дурницю.