Ключ від Королівства

Вони житимуть своiм життям.

Я човгала пiдошвами по снiгу, неначе шлiфуючи його. Оберон говорив якiсь незрозумiлi речi. А я тайкома мрiяла про iнше…

От би вiн запросив мене в замок! А ще краще – на бал. Або нi – краще на турнiр. Та байдуже куди – тiльки б у Королiвство! Щоб усi йому кланялися, а вiн менi отак запросто: заходь, мовляв, Лiно…

І, нiби почувши моi думки, вiн раптом сказав:

– Ходiмо?

Снiжинки затанцювали у мене перед очима. Я шлiфувала й шлiфувала снiг пiд лавкою, вже до асфальту протерла, i нiяк не могла зрозумiти, чому ж менi так лячно.

Адже я хотiла, мрiяла, чекала… Дочекалася – i боягузливо хочу дременути? Упiрнути в пiд’iзд? Щоб усе знову було нудно, зле, важко?…

Буденно.

– Власне, мене мама чекае… – сказала я й почервонiла як помiдор. (Адже я знала, що мама на роботi, i ii не буде… до шостоi! Нехай я забиваю баки вчителям, але тут посмiла збрехати самому королю Оберону.)

– Тобто… вона чекатиме, – уточнила я. – Якщо мене не буде… до шостоi.

– У Королiвствi iснуе закон, – вiн дивився менi прямо в очi й говорив, як завжди, дуже спокiйно й щиро.

 – Якщо людина входить туди з вашого свiту, то повертаеться знов у те саме мiсце. І в той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш свiт, коли мiй канцлер почав: «Ман…» Я встиг погуляти мiстом, почекати тебе тут на лавi. А коли повернуся, канцлер скаже: «…дрiвка», – i спокiйнiсiнько продовжить свою доповiдь. Та що казати, адже ти пам’ятаеш, як було минулого разу?

Я, звичайно, пам’ятала.

– А ви потiм повернете мене сюди?

– Слово.

(Якби ж нашi хлопчаки вмiли отак сказати: «Слово!» І щоб вiдразу, без жодних клятв, було ясно – цей не зрадить!)

Але що ж це виходить? У мене зовсiм-зовсiм не залишилося виправдань для власного боягузтва? Мама – не хвилюватиметься. У Королiвствi я назавжди не залишуся. Просто екскурсiя – туди й назад. Найкраща у свiтi пригода. Чи розвага…

Розвага?

– Пробачте, ваша величносте… А навiщо я вам усе-таки потрiбна?

* * *

Тут зими не було.

Тож я вiдразу скинула i куртку, i шапку, i шарф. Зняла б i черевики, якби не колготки пiд штаньми. Ходити в колготках по травi – повна дурня…

Проте й жарко не було. Повiтря… Минулого разу я до нього як слiд i не принюхалась. А в ньому одночасно змiшалися запахи i лiсу, i моря, i дощу…

Цього разу Оберон вийшов мене зустiчати, i слуги бiля ворiт замку завмерли в поклонi. Звичайно, вони кланялися королю. (Але приемно: нiби й менi трiшечки.