Ключ від Королівства

А я пiсля контрольноi з алгебри плентаюсь додому.

З гидкою оцiнкою в щоденнику.

Падае снiг… Пухнастий такий, лапатий. А настрiй у мене – хоч зарийся в кучугуру й сиди до весни.

Завертаю я до себе у двiр i бачу: на лавi бiля пiд’iзду хтось сидить. Нiчого особливого – там завжди то бабуся вiдпочивае, то хлопець дiвчину дожидаеться. А тут сидить чоловiк у пуховiй куртцi, в шапцi, схоже, давненько сидить: уже снiгу намело на плечi.

Проходжу до свого пiд’iзду, дивлюся пiд ноги, роздивляюсь слiди на снiгу. Ось полози – хтось важкi санки тягнув.

Рифленi вiдбитки. Ковзани (це сусiдська Катька на ковзанах по снiгу катаеться… дурепа). Іду i на чоловiка так скоса, заради цiкавостi – зирк!

А це… Оберон!

* * *

У мене ноги наче до снiгу примерзли…

Помилилася, мабуть. А раптом це зовсiм iнша людина, просто схожа?!

І зразу ж вiдчула: не переживу такого розчарування…

Однак це вiн, точнiсiнько! Борiдка акуратно пiдстрижена. Очi уважнi. І обличчя – оте, королiвське… Хоч i без корони, без мантii, та придивись уважнiше – i все стане зрозумiло…

Я уклякла перед ним.

Снiжинки падали на щоки i вiдразу танули – так розпашiла фiзiономiя.

Нарештi вiн голiруч промiв i вiдсунув снiг iз лави поряд iз собою.

– Доброго дня, Лiно. Присядеш?

– Добридень…

Я пiдiйшла, проте сiдати вiдразу не наважилася. Як хороше мрiяти про диво, а коли воно приходить – усе-таки лячно. (Якщо чесно – аж подих перехоплюе…)

– Добридень, – сказала я голоснiше (раптом вiн з першого разу не почув), – ваша величносте…

– Сiдай.

І я вмостилася поруч.

Ми сидiли на очах у всього будинку. Якби хтось iз сусiдiв зараз виглянув у вiкно, а потiм запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я, мабуть, збрехала б, що це мiй учитель. Чи батько якоiсь подружки.

Нiзащо, нiкому в свiтi я не сказала б, що це король-чарiвник!

А менi так хотiлося! Щоб усi вони про це знали!

– Ну, як у тебе справи? – запитав Оберон.

Я хотiла бовкнути: «Погано…». Авжеж – вчителi прискiпуються, оцiнка з алгебри паскудна, контрольну завалила.

А потiм подумала: як я йому, королю, зiзнаватимуся у своiй дуростi, жалiтимусь про якусь там «пару»?!

– Усе добре. Дякую. А у вас як?

– У нас гiрше. – Оберон недбало струсив снiг iз плеча. – Ми вирушаемо в дорогу… Це небезпечно.

Я розгубилася.

– Ви… кудись виiжджаете?

– Так. І далеко.

– А замок, сад?… Ви залишаете свое Королiвство?!

– Нi. Королiвство вирушае на новi землi. А замок i сад я залишаю, так.