Ключ від Королівства

Ти до нього пiдiйдеш, зупинишся просто перед ним, глибоко вдихнеш i покладеш монету в його капелюха. – Гарольд подав менi тьмяну круглу монету. – Вiн почне на тебе кричати. А ти скажеш: «Зло не мае влади». І зробиш отак: (вiн провiв рукою перед моiм обличчям). – Змiтаеш потiк зла зi своеi дороги. Потiм повертаешся й виходиш. Ми йдемо до замку, i я розповiм Обероновi, як ти засвоiла урок. Ну?

Я переступала з ноги на ногу. Еге, завеликi чоботи вже намуляли менi п’яти…

– Е-е-е… Скажiть, майстре, а чому вiн на мене кричатиме, якщо я дам йому монету? Вiн же для цього там сидить – задля грошей тобто?

Гарольд засопiв:

– Бо вiн злий! Грошi йому непотрiбнi – його там i так годують.

І взагалi – не став зайвих питань. Ходiмо.

Я не рушила з мiсця.

– Скажiть, майстре… А якщо у мене не вийде?

Гарольд вже добряче розсердився. У нього навiть нiс почервонiв.

– «Якщо у мене не вийде…» – Ще раз почую – дiстанеться, як сидоровiй козi! Нiяких «якщо»! Мае вийти! Вперед!

І ми увiйшли до шинку «Чотири собаки».

Вам вiдомо, як виглядае мерзотне кубло? Я дотепер не знала.

По-перше, там смердiло в стократ гiрше, нiж на вулицi. По-друге, ядучий дим виiдав очi. А за брудними столами сидiли такi гидотнi пики, що якби я була стражником Королiвства, просто загребла б усiх пiдряд i запроторила у в’язницю довiку.

Вони сидiли й хлебтали щось iз брудних кухлiв. Коли ми ввiйшли, покосували на нас каламутними очиськами, нiби вирiшуючи: як зручнiше з нами впоратись. Я затремтiла, а пики тим часом – зирк-зирк – i байдуже так вiдвернулися, нiби даючи нам зрозумiти, що ми iм нецiкавi.

Я пригадала Вовка з казки: «Я передумав! Я не iстиму цих хирлявих поросят!» – i зрозумiла, що вони тiльки вдають, що iм на нас наплювати, а от коли ми не чекатимемо нападу – вони я-я-як…

– Добридень, Гарольде, хлопчику мiй…

Я ледве втрималася, щоб не вискнути, як оте порося. Із-за шинквасу вийшов чолов’яга з пов’язкою на пiвголови. Наче у нього одночасно болiли зуби, вухо, шия, потилиця i нiс (або вiн був мумiею, хоча й не повнiстю обмотаною).

– А це ж хто з вами? Їстимемо, питимемо, бешкетуватимемо?

– Це новий маг дороги, – похмуро вiдповiв Гарольд.

Людина-мумiя окинула мене поглядом. Праве його око нiби нормальне, зате лiве дивилося крiзь прорiз у бинтах. У мене аж морозом по спинi сипонуло.

– Оце? – запитала людина-мумiя так, нiби йому пiдсунули таргана i кажуть: ось, мовляв, пес-ротвейлер.

– Наказ короля.