Ключ від Королівства

– А-а-а, – протягла людина-мумiя зовсiм iншим голосом. – Його величностi – уклiн i привiт… Заходьте.

Гарольд узяв мене за руку й потягнув через увесь шинок, повз столи розбiйникiв, якi там сидiли; повз пiч, бiля якоi метушилася огрядна жiнка, котра виливала помиi. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справдi сидить жебрак – лисий, як гарбуз, брудний i, здаеться, ще й горбатий.

– Ну, – Гарольд нахилився до мого вуха. – Запам’ятала? Зло. Не мае. Влади.

– Ага, – вiдповiла я тремтячим голосом.

– Іди!

І вiн пiдштовхнув мене в спину.

Жебрак сидiв, схрестивши тонкi ноги. Мiж його колiньми лежав на пiдлозi солом’яний бриль iз широкими крисами. Я пiдiйшла, затиснувши монетку в кулацi. Жебрак на мене не дивився – вiн, здаеться, дрiмав сидячи.

Крокiв за три чи чотири до жебрака я прицiлилася. (Ну з фiзкультури-то в мене завжди були гарнi оцiнки – я й бiгаю швидко, i в баскетбольну корзину влучаю iз середини поля. Мене б i в шкiльну команду взяли, якби не мiй зрiст…)

Тож я прицiлилася – i послала монету в корзину… тобто в бриль.

Не встигла я зрадiти, як жебрак розлiпив повiки i люто зиркнув на мене. І ноги моi… враз приклеiлися до брудноi пiдлоги.

– Щоб ви всi здохли… – просичав жебрак. І в його прокляттi була така сила, що я раптом зрозумiла – воно збудеться! Збудеться i занапастить не тiльки мене, а й усе це мiсто, Гарольда, Оберона… Потiм воно просочиться в наш свiт i занапастить маму, Петрика i Дмитрика, навiть вiтчима, навiть завучку i весь наш клас…

А жебрак, побачивши мiй страх, посмiхнувся гнилозубим ротом i заволав на всю горлянку:

– Щоб ви всi здохли! Ви! Всi!

– Зло не мае влади, – забурмотiла я крiзь сльози, що раптом виступили на моiх очах.

І провела рукою, як показував Гарольд, проте навiть дим не розiгнала.

Жебрак випростався, горб його зник, вiн повищав i став огряднiший, рот зяяв чорною дiрою.

– Здохли… Здохли!

– Зло не мае влади, – я вже ревiла.

– Зло не мае влади, – сказав хтось за моею спиною.

Жебрак раптом затнувся на пiвсловi. Глянув поверх моеi голови, потiм зiщулився, як квашений помiдор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що вiн казав, – тiльки базiкання староi, злобливоi божевiльноi людини. У цього беззубого зла дiйсно немае влади нi над чим…

Жебрак знову склепив повiки й умить заснув (чи вдав, що спить).