Ключ від Королівства

А в мене за спиною стояв Гарольд. Блiдiсiнький. І губи в нього трусилися.

І всю дорогу, до самого замку, вiн не промовив анi слова.

* * *

– Ну скажи, що я зробила неправильно?

– Все неправильно. Бо ти взагалi нiчого не зробила! Замiсть того, щоб зупинити зло, ти стала пiдживлювати його своiм страхом. Хiба я тебе так учив?

У великiй i затишнiй кiмнатi палав камiн, пахло свiжим деревом, димком i сiном. Уздовж стiн стояли лави з матрацами – лягай собi й вiдпочивай, слухай тишу за розчиненими вiкнами, мрiй про польоти…

Аби ж то…

Я сидiла на лавцi скоцюрбившись, а Гарольд, чорний, як хмара, ходив iз кутка в куток.

І це виходило в нього так люто, що будь-який тигр у клiтцi позаздрив би.

Мiй страх улiгся. Залишилася тiльки образа.

– А про що ти мене просив? Пiдiйти i щось сказати! Я пiдiйшла. Сказала. Вийшло не так – бо ти мене не навчив, як треба!

Вiн метнув на мене такий погляд, що я вiдсунулася у куток, геть подалi. Ще битися полiзе, чого доброго. Ну, нехай тiльки спробуе, я його як дряпону…

– Знаеш, – сплюнув вiн спересердя, – якби його величнiсть… сам не сказав, що в тебе е здiбностi – я б…

І вiн замовк.

– Що? – запитала я ехидно. – Не повiрив би? Королю не повiрив би, так?

Гарольд нiчого не вiдповiв. Ще раз пройшовся туди-сюди.

– А знаеш, – сказав вiн раптом спокiйно. – Давай спати. Завтра рано – в похiд… Якщо ти не передумаеш, звичайно. Адже поки не засурмить сурма, можна попросити його величнiсть повернути тебе туди… звiдки взяли.

Тобi варто лиш сказати…

Вiн вiдiйшов у дальнiй куток i влiгся на солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою i невдовзi засопiв.

Роздiл п’ятий

Коли засурмить сурма

Звiсно, я не заснула.

Хоч матрац був чистий i досить м’який, i вогник у камiнi затишно палахкотiв, i за вiкном тихо спiвало нiчне птаство, й свiтилися розсипи зiрок… Скрiзь усе було начебто гаразд, але ж менi було погано.

По-перше, соромно й мулько згадувалось мое перше «магiчне» завдання, i те, як я його провалила.

Це вам не контрольна. Якби Гарольд не втрутився – навiть i не знаю, що зi мною сталося б.

По-друге, мене страшенно образили слова Гарольда. Вiн не вiрив, що я маг. Вiн хотiв, щоб я переполохалася й утекла у свiй свiт. Та вiн просто мрiяв про це! Тодi вiн сказав би Обероновi зiтхнувши: «Ваша величносте, на жаль, вона всього тiльки дiвчинка, та ще й маленька, як на своi роки. Я дуже хотiв навчити ii магii.