Ключ від Королівства

Уже й обознi вози рушили в дорогу, проiхали повз нас i прилаштувалися в хвiст каравану. Луг, поцяткований чорними плямами згаслих багать, зовсiм спорожнiв. А я все намагалася видертися на спину бiднiй тваринi, пристосовуючи для цього камiння, кущi й купину, стрибаючи з розгону та з мiсця, чiпляючись за сiдло й гриву…

Гордiсть не дозволяла менi покликати на допомогу Гарольда. А кинути мене – йому не дозволяв обов’язок. Тому вiн стежив за моiми спробами, жуючи травинку i час вiд часу поплескуючи по шиi свою руду нервову конячину.

Я знесилилась i замучила коня. Гарольд чекав. Час спливав. Невiдомо, що було б далi (або нi, вiдомо: я б швидше померла на мiсцi, анiж попросила навчителя пiдсадити мене). Але тут у травi я запримiтила березову колоду – мабуть, на нiй сидiли бiля багаття, а потiм залишили. Пiдставивши пiд ногу колоду, менi вдалося спочатку лягти на сiдло долiлиць, потiм всiстися (правда, обличчям до хвоста) i тiльки тодi – нарештi! – зайняти належне вершнику положення.

Гарольд, побачивши мене в сiдлi, не сказав нi слова, тiльки спурхнув на спину своеi рудоi лошицi, нiби пташка на гiллячку.

І не озираючись, рушив з мiсця.

Мiй коник без нагадування прилаштувався у хвiст рудiй.

Гарольд пiдганяв конячку – вiн, звичайно, хотiв наздогнати караван. І мiй кiнь перейшов на рись.

Я щосили вчепилася в нього руками й ногами. Кiнська спина стрибала – це було дуже трусько…

Хоча й весело.

М’язи болiли вже не так сильно. Навiть сiдницi скоро звикли до сiдла.

(Чи то я нарештi навчилася пружинити ногами?)

Мiй сiренький бiг весело – йому було легко. Скiльки там у менi кiлограмiв? Мелькала трава, миготiли кущi, вставало сонечко – все вище й вище… І все свiтлiше й свiтлiше, усе яскравiше й яскравiше ставало навколо.

Мiй сiренький обiйшов конячку Гарольда. Я б iз задоволенням обернулася й показала йому язика, та побоялася, що не втримаюся. Вiтер бив в обличчя. Менi захотiлося спiвати, i я заспiвала пiсню, якоi колись учив мене дiдусь:

Ой, на – ой на горi та женцi жнуть,

Ой, на – ой на горi та женцi жнуть,

А по-пiд горою яром-долиною козаки йдуть!

Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть…

Сiрий кинувся учвал.

Я швиденько зцiпила зуби, щоб не прикусити язика. Мене пiдкидало й гепало об сiдло, знову пiдкидало й гепало, а я вчепилася в передню луку, розчепiрила ноги п’ятами вниз, носаками назовнi, i вiд жаху заплющила очi…

Сiрому, мабуть, сподобалося, як я спiваю.