Ключ від Королівства

– Де? На якiй зупинцi?

– З жiнкою, яка кричала.

– Нiчого не зробила… Просто сказала iй, що так не можна… І пiшла. А ви бачили, чи що?

– Я бачив… Ти не просто iй сказала. Інакше б вона ще сильнiше розлютилася. Ти дещо зробила. Свiдомо чи випадково?

– Та я… Нiчого я не зробила! Я ii й пальцем не зачепила! Якщо ви бачили, то повиннi…

– Заспокойся. Ти ii не руками зачепила.

– А чим же?

І тут я чомусь по-дурному гигикнула. Менi зовсiм не було смiшно, – у мене просто зуб на зуб не потрапляв. Треба було просто показати цьому нахабi, що я його зовсiм не боюся, а всi його вигадки – нiсенiтниця!

– Мабуть, ти мене злякалася?

Це вiн якось дуже щиро запитав.

І похитав головою. Авжеж – у темрявi плентаеться за дiвчиськом здоровезний чолов’яга – бородатий, пiдстаркуватий. Назвався Обероном. Ставить безглуздi запитання. І ще й дивуеться, що менi якось не по собi.

– Не бiйся, – сказав вiн. – Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який умiе те, що ти зробила сьогоднi на зупинцi.

– Але ж… я нiчого! Я не вмiю! Це випадково, розумiете? Менi просто… Ну, погано, коли хтось кричить чи лаеться. І я хотiла, щоб вона замовкла…

Я затнулася. Виходило, нiби я виправдовуюся. (А з якого це дива?)

Ми пленталися все повiльнiше i, нарештi, зупинилися перед вiтриною гастронома. Лiворуч – наш двiр, другий пiд’iзд, восьмий поверх; тiльки я нiзащо не пiшла б туди з отим дивним дядьком! Нема дурних…

– Ти б хотiла потрапити в Королiвство?

– Куди? До Англii чи що?

– Чому до Англii?

– Бо Велика Британiя – Сполучене Королiвство.

– Нi. Не до Англii. У спроавжне Королiвство.

– Нi, дякую. Обiйдуся.

– Гаразд, – вiн не образився. – Я дам тобi одну рiч. Коли наважишся – просто кинеш ii на землю. Я чекатиму.

І вклав менi в долоню теплу кульку.

– Ну, бувай…

Вiн iшов вулицею усе далi й далi, а я дивилася йому вслiд. Треба ж було переконатися, що вiн справдi пiшов. Озирнулася – чи не стежить хтось iще? Пiрнула у двiр.

Залетiла сходами в парадне. Водномить проскочила в лiфт.

І вже там розтулила долоню.

* * *

Наступного дня у мене вже зрання був якийсь особливий настрiй. Хоч i не виспалася, хоч i гармидер влаштували дiтлахи за столом – Петрик кидався хлiбом у Дмитрика, а той бив ложкою брата по головi. Я влiпила запотиличники обом, щоб не галасували. Прийшла мама i дала стусана й менi – бо я, бачте, доросла й мушу пiдтримувати порядок, а не навпаки.