Ключ від Королівства

Оце справжнi чари!

А ще: вдома я б нiзащо не протрималася так довго в сiдлi. А тут iдемо й iдемо, i хоч ноги, звичайно, болять (а мiсце, звiдки вони ростуть – ще бiльше), проте якихось особливих поневiрянь на мою долю не випало.

А дорога на третiй день нашоi подорожi була казкова. Караван то спускався в долину, то пiдiймався на вершину пагорба, i щоразу перед нами вiдкривалися то темний лiс iз гострими верхiвками, то озеро зi смарагдовою водою, то руiни мiста – аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як i ранiше, трималися всерединi колони.

Оберон iхав попереду. Пiдвiвшись у стременах, я могла бачити навершя його бiлого посоха.

Коли ми проiздили повз руiни, з-пiд каменя бiля самоi дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитовоi ганчiрки, злетiло на висоту трьох людських зростiв i зникло за руiнами мiськоi стiни. Вiд несподiванки я натягнула повiддя так, що мiй сiрий коник аж запирхав.

– Що воно таке?

– Не зважай, – сказав Гарольд зневажливо. – Вiн просто лiтае.

– Хто? – я випросталася в сiдлi.

(Страх як не люблю, коли мене вважають боягузкою.)

– Хапавець.

– Хто-хто?!

– Ну, коли iх багато – кiлька сотень – вони налiтають на подорожнього зусiбiч, облiплюють так, щоб не було й щiлини, i… до побачення. Та коли вiн один – це просто дурня. Нехай лiтае.

– А ти звiдки знаеш, що вiн один? І не полетiв кликати на допомогу своiх родичiв?!

Гарольд посмiхнувся зверхньо – от, мовляв, якi простi речi доводиться роз’яснювати.

– Сiм’ю хапавцiв навiть посереднiй маг вiдстежуе за три версти.

От я, наприклад, можу. А якщо король повiв сюди караван – як ти гадаеш, можна довiряти його величностi?

Я насупилася. Справдi, виходить, я не довiряю Обероновi…

– Учитися будемо? – запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмiшку.

Вдалося навiть краще, нiж я очiкувала. Вiн не просто перестав посмiхатися – вiн перестав взагалi на мене дивитися. Одвернувся.

* * *

Пополуднi ми пiднялися ще на один гребiнь – найвищий, i я аж заплющила очi.

Перед нами було… море! А вихiд до моря – неглибока ущелина мiж двома давно зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лiвий (я придивилася й ахнула!) справжнiсiнький хребет, як у зоологiчному музеi! Кiстяк якогось чудовиська, завбiльшки як гора, лежав поблизу, порослий молодим ялинником.

– Гарольде! Що це?

– Так зване «Мiсто тисячi харчевень», – похвалився мiй супутник, на якийсь час забувши про свiй клопiт.