Ключ від Королівства

Потiм жiночий голос гукнув гучнiше:

– Гарольде! Ви з Лiною кашу будете, що з обiду залишилася?

– І вино, – похмуро сказав Гарольд. – Гаряче.

– А я не п’ю вина… – пробурмотiла я тихенько.

– Нiчого, ковтнеш трохи. Треба ж зiгрiтися…

– А менi не холодно…

Я сказала це й вiдразу ж почала тремтiти.

– Я зараз пiдiгрiю, – сказав Гарольд.

Вiн витягнув нiж, проколупав у землi дiрку, ввiткнув туди нiж лезом догори. Лезо спершу засвiтилося бiлим, потiм на очах почало червонiти. Вiд нього йшло неяскраве свiтло й тепло, як вiд електричного обiгрiвача.

– Оце так… Навчиш?

Вiн так змiнився на лицi, що я вмить пошкодувала про свое запитання.

Пiдняли борт повоза. Я побачила небо – сiро-чорне, i тонку веселкову плiвку, як у мильноi бульбашки, мiж нами й небом.

– Що це?

– Каша, – сказала привiтна жiнка, мати Гарольда, пiдсовуючи нам дерев’яну тацю з iжею. – І вино. І хлiбчик. Їжте.

Борт знову опустився.

– Що це було? Таке… барвисте?

– Оберонiв захист, – сказав Гарольд байдужкувато.

 – Вiн поставив видимий, щоб конi не боялися. Ну i для тебе, мабуть…

– Для мене?

– Ти ж його улюблениця, – заявив Гарольд несподiвано сердито. Вiн узяв iз тацi кухоль з вином i вiдвернувся.

– І чому я у велике шатро не пiшла? – мовила я сама до себе.

– То йди. Там принц iз дамами. Іди…

Менi захотiлося тут же вивернути йому на голову тарiлку з кашею. Його жалiеш, до нього виявляеш чуйнiсть, а вiн…

– Ну що ти знову починаеш? Наче я винувата.

Вiн мовчав i сопiв.

– Хочеш, я пiду до Оберона й скажу, що ти – прекрасний вчитель, а я просто тупа учениця? І тому не можу навчитися…

Раптом небо наче розкололось, i жахливо завив вiтер.

Вiстря ножа перестало свiтитися. Пiд возом розлився морок.

– Ти ось що… – заграв жовнами Гарольд. – Ти… запам’ятай: це менi Оберон звелiв тебе навчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроцi. Причому якщо я здохну – це означатиме, що я не впорався… І не здумай нiчого казати його величностi – iнакше пожалкуеш!

Роздiл восьмий

Кришталевий грот

На ранок я так задубiла пiд возом, що навiть зубами цокотiти не могла.

Дуже до речi були б магiчнi вмiння Гарольда. Та коли я поцiкавилася, як менi зiгрiтися, вiн, такий же синiй i змерзлий, порадив:

– Побiгай.

І я почала намотувати кола по мокрiй травi.

От дивовижна рiч: удома я пiсля такоi ночi захворiла б на запалення легенiв. А тут нiчого – пiднялося сонечко, я зiгрiлася i за весь день жодного разу навiть не чхнула.