Ключ від Королівства

Я бачила, як Оберон на своему драконоконi об’iжджае табiр, i навершя його бiлого посоха було спрямоване то в землю, то в низьке нависле небо, що швидко темнiло.

Мимо нас iз Гарольдом пройшов принц. Вiн усмiхнувся менi:

– Лiно, якщо ввечерi занудьгуете й захочете поспiлкуватися… Ми з придворними дамами будемо у великому шатрi. Заходьте без церемонiй.

Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.

Стемнiло дуже рано. Налетiв вiтер. Хмари повзли такi чорнi, так страшно закручувалися в смерчi, що лячно було й дивитися.

– Якщо ти збираешся до великого шатра, – сказав Гарольд, – то краще йди зараз. А то потiм змие.

– А якщо не пiду?

Гарольд помовчав.

– Тодi лiзьмо пiд вiз. Моя мати нам дасть вечеряти.

Вiн усе ще дивився кудись убiк. З обiду – з тiеi митi, коли проявилися моi магiчнi здiбностi, вiн не наважувався поглянути менi в очi.

– Ну, тодi полiзли, – сказала я невпевнено.

На землi пiд возом було не дуже чисто, зате розстелене сiно було м’яке й запашне.

Справа й злiва звисали опущенi борти, майже не пропускаючи вiтер. Я так натомилася за цей день, що отак влягтися на м’якому сiнi здавалося нечуваним королiвським задоволенням.

Спалахи блискавок краяли небо. Навiть пiд возом на якусь мить ставало ясно.

– Гарольде… А що Оберо… його величнiсть робив? Навiщо це коло?

– Для захисту табору. Дощик промочить, проте анi блискавка, анi смерч, анi смирк – не проб’ються.

– А що таке смирк?

– Ти не знаеш?

Вiн не знущався.

Вiн справдi здивувався, як можна не знати таких простих речей.

– У нас же iх нема… – сказала я обережно. (Насправдi я не була впевнена. Адже я не все на свiтi знаю. Можливо, у нас десь i е смирки.)

– Ну… це така тварюка – зароджуеться в грозовому фронтi… Ти знаеш, що таке грозовий фронт?

– Вчили з географii.

– Ну… от… Насправдi смирк – це як величезна цупка рука, на нiй сто чи й бiльше щупальцiв, i всi вони переплетенi. Падае з блискавкою й хапае людину отим клубком щупальцiв.

– І що? – запитала я напружено.

– І все. Уяви, що ти на сильному вiтрi тримаеш попiл у жменi… Його розносить. Так само i з людиною.

Знову зблиснуло.

– Овва… – видихнула я приголомшено.

– Та не бiйся… Тут iх мало. Вважай, майже нема. А от коли перетнемо кордон…

Ми помовчали. Уперiщив дощ. Вiз поскрипував, зверху сипався пiсок – там хтось сидiв пiд навiсом, неголосно перемовлявся.