Ключ від Королівства

) – Менi… дали ключ…

– Що? Ключ вiд мого саду?

– Ключ… вiд Королiвства…

– Он як? – гачкуватий нiс його «милостi» описав у повiтрi химерну лiнiю. – Хто?

(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його в греця звати?!)

– Оберон… – зрадiла я, згадавши нарештi його iм’я.

Цупкi руки, що тримали мене, трохи ослабли. (Мабуть, Оберона тут знали.)

– Брешеш! – заперечив гачконосий. – Стороже, чи багато яблук вiн устиг натрусити?

– Непотрiбнi менi вашi яблука! Я до них не торка… вся. Я з iншого свiту – у мене здiбностi! Оберон мене запросив!

– Схиблений… – знизав плечима сторож i нарештi вiдпустив пальцi.

Гачконосий мовчав, утупивши в мене жовтi круглi очi.

Я глянула на своi руки. Он якi червонi слiди вiд пальцiв клятого сторожа – мабуть, будуть синцi… Та це ще дрiбницi порiвняно з батогом, який на мене чекае…

– Я правду кажу… – голос захрип – я стримувалась, щоб не заревти.

Навколо було темно й лунко. Горiли факели, прикрiпленi на стiнах. Висока стеля закiптюжена до чорноти.

А де ж подiлася наша вчительська? Де полицi з класними журналами, де «наочнi матерiали» на стiнах?

Якого бiса менi потрiбно в цьому дурному «Королiвствi»?!

– Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона…

– Он як? – скривився гачконосий пiсля довгоi неприемноi паузи. – Як запитати про тебе, шмаркачу?

– Скажiть, Лiна Лапiна…

«Милiсть», схоже, поперхнувся. І я теж. Я згадала, що там, на листопадовiй дощовiй вулицi, Оберон не запитав, як мене звуть! А навiть якби й запитав – то я б не сказала.

Незнайомцям свого iменi я не видаю.

– Точно схиблений, ваша милосте, – вступився за мене сторож. – Видно ж – не при своему умi. Давайте я його батогом – для порядку. І нехай собi iде…

– Вiдведи до каземату, – байдуже сказав його «милiсть». – Справа, видно, непроста…

* * *

Загалом я тварин люблю. Але ж мишей i щурiв… Ох, скiльки iх тут було – дуже багато… І поводилися вони украй нахабно…

Я з ногами залiзла на дерев’яну лавку, вона хиталася i скрипiла пiдi мною так, нiби от-от розсиплеться.

У казематi не було факела, крiзь маленьке вiконце ледве проникало свiтло. Щури снували вздовж стiн, i здавалося, пiдлога ворушиться. А в дальньому темному кутку виднiлась купа якогось ганчiр’я, вiд неi тягнувся ланцюг (як ото шнур вiд телевiзора, тiльки не до розетки, ясна рiч) а до великого кiльця в стiнi. Ця купа була зовсiм нерухома.