Ключ від Королівства

І вже через пiвгодини напруженого вглядання навпочiпки та на колiнах менi стало абсолютно зрозумiло – це зотлiлий труп якогось в’язня!

Нiчогенькi дiла творяться у цьому Королiвствi…

«Хочу додому!» – подумки благала я Господа. Нехай хоч i у кабiнет директора – «на килим»! Хоч до сварки з мамою… Хай галасують Петрик iз Дмитриком, хай вiтчим буцiмто вмовляе маму бути зi мною лагiдною, а насправдi ще бiльше ii налаштовуе. Навiть якщо мене запхають до iнтернату для малолiтнiх злочинцiв – нехай! Гiрше, нiж у цьому пiдземеллi, мабуть, не буде…

Я пошепки вже обiцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою… І раптом заскрипiли дверi.

Вiд цього скрипу в мене аж у животi похололо й нестерпно захотiлося в туалет.

На брудну пiдлогу впала смуга свiтла. Щури лiниво розлiзлися по норах – так собi, для годиться. Деякi навiть повнiстю не сховалися: було видно, як iз щiлин визирають гострi вусатi морди.

– Виходь, – сказав хтось iззовнi.

Окрiм одягненого в чорне («його милостi»), бiля входу в темницю стояли двое стражникiв у коротких малинових штанях, а поверх них – смугастi каптани (чи камзоли).

У них були такi злющi обличчя, що я жодноi митi не сумнiвалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.

– Можна… у туалет?

– Що?

– Ваша милосте… – з вiдчаю проскиглила я, – можна менi в туалет?

Я не сподiвалася на вiдповiдь, однак процесiя («милiсть» – попереду, я – мiж двома стражниками позаду) уповiльнила ходу.

– Вiдведи, – сказав старий вусатому стражниковi (другий був безвусий, натомiсть мав борiдку клинцем).

Той узяв мене за плече (правда, не боляче, а так, для порядку) i повiв лабiринтом коридорiв.

Я потихеньку озиралася. Тiкати нiкуди – запросто заблукаеш. Деякi коридори були бiльше схожi на щiлини, i стражниковi доводилося пролазити туди боком. (Мiж iншим, мiй невисокий зрiст i дрiбна вага могли б стати тут у нагодi.) На вiдкритому мiсцi кiт завжди наздожене мишу. А в лабiринтi вузькому – дулю вам!

Щоправда, стражник напевно знае цей лабiринт як своi п’ять пальцiв.

На вiдмiну вiд мене…

– Прийшли. Дивись пiд ноги.

Вiн пiдштовхнув мене до низеньких дверей i присвiтив факелом.

Навiть менi довелося пригнутися (а такi, як вiн, мусили мало не рачки сюди залазити).

Десь шумiла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очi звикнуть до напiвтемряви…

І це називаеться туалетом?!

Досить просторий закапелок, а в центрi – дiра. Я обережно, дуже обережно пiдiйшла, заглянула…

Унизу струменiла рiчка.