Ключ від Королівства

Справжня рiчка – повновода, як Днiпро. А я була над нею – на висотi, мабуть, стоповерхового будинку! Унизу прямовиснi стiни – кудись у прiрву…

Менi вiдразу розхотiлося користуватися цим «туалетом». Менi взагалi нiчого не хотiлось, окрiм одного – заплакати…

– Гей! Ти довго там?

Я вибралася через низенькi дверцята, замружилася вiд яскравого факела. Ну, що ж. Ведiть мене, куди хочете. Нехай.

* * *

Зал, куди мене заштовхали, був завбiльшки, як стадiон, а заввишки, мабуть, як десятиповерховий будинок (якщо в ньому прибрати перегородки мiж поверхами).

І в цьому залi (слава Богу) були вiкна, у якi заглядало сонце. Нормальне, навiть веселеньке якесь – не осiнне й не зимове. Схоже, лiто чи пiзня весна…

Посеред залу стояв трон, що спинкою майже дiставав до стелi. Той стражник, який водив мене в туалет, рiшуче нахилив мою голову до пiдлоги.

– Дякую за службу, – пролунав голос невiдь-звiдки. – Тепер залиште нас.

По кам’янiй пiдлозi зацокали залiзнi каблуки. Неголосно грюкнули дверi.

І стало тихо. А я все дивилася на своi черевики, не наважуючись пiдвести голову.

Хтось пiдiйшов до мене, зупинився поряд:

– Лiно?

Я спочатку впiзнала голос i тiльки потiм наважилася глянути.

(Ну, чому, чому одразу не сказати, що вiн – король?!)

Навiть якщо не брати до уваги золоту корону на головi, мантiю з горностая i всього iншого, у що вiн був одягнений, у нього було таке королiвське обличчя…

– Здрастуйте, – сказала я крiзь сльози.

– Ти, мабуть, сюди випадково втрапила, – сказав Оберон.

 – Інакше я б тебе зустрiв.

Вiн не звертав уваги на моi сльози, наче й не помiчав iх. І вiд цього менi легше було заспокоiтися.

– Я взагалi нiкуди не збиралася. Я викинула кульку в кущi… А потiм полiзла шукати.

– Ну, зрозумiло, – вiн поклав руку менi на плече. – Вибач, що так вийшло. У нас тепер е двi можливостi – або я тебе одразу ж вiдправлю додому…

– Додому! Так!

– …Або все одно вiдправлю, тiльки спершу ми з тобою посидимо, побалакаемо, я тобi дещо розповiм…

– Нi! Нiчого не треба! Тiльки додому!

Схоже, вiн засмутився.

– Не поспiшай. Я розумiю – ти втомилася, голодна… Але ж тут е смачна iжа, тепла вода, якщо хочеш помити руки…

– Я хочу додому, i квит…

– Не бiйся. Ти у цiлковитiй безпецi. Я обiцяв тебе повернути – i поверну. Один крок – i ти будеш удома. Однак усе-таки подумай…

Не слухаючи його, я зробила отой крок.

Це був найприкметнiший крок у моему життi.