Королівська обіцянка

)

– Гарольде, ти наш свiт хоч устиг роздивитись? Краечком ока?

– Ну… – Гарольд покректуючи пролiзав крiзь особливо вузьке мiсце. – Так собi. Трiшки. Менi було не до прогулянок – сама розумiеш, я тебе шукав.

– Хочеш, я тобi згодом усе покажу?

– Ну… згодом. Може…

Я на секунду уявила, як веду Гарольда… Куди? До зоопарку? Та вiн таких звiрiв у своему життi бачив, поруч iз якими навiть слон – нiчим не примiтна, звичайна тварина. До супермаркету? Дурницi, не годиться, треба гарненько обмiзкувати, що е в нашому свiтi такого, чим можна бойового мага здивувати…

– Гарольде… А як сина назвали?

Вiн глянув на мене через плече й чомусь засопiв.

Я вже думала – вiн не вiдповiсть, i стала припускати, як могло таке просте запитання його збентежити? Аж тут вiн кинув на ходу не обертаючись:

– Елiн…

Я спершу не зрозумiла:

– Як?

– Елiном назвали. Ім’я таке. Елiн.

Я спiткнулася об камiнь i мало не впала.

– Але ж це… Адже це бiльше схоже на жiноче iм’я!

– Хто сказав? – запитав Гарольд задирливо.

 – Де це написано? Де е такий закон?

Я зупинилася. Гарольд пройшов кiлька крокiв i оглянувся:

– Ну, ти чого?

Я сама не знала, що зi мною… (Невже вiн назвав сина на мою честь?)

– Сумував… – зiзнався Гарольд, дивлячись на вологу земляну стiну. – Коли люди – iз рiзних свiтiв… Їм лiпше не дружити. Потiм тiльки сумота i прикрiсть лишаються.

Далi ми йшли мовчки. Незабаром тунель потягся вгору. Менi здавалося, я чую, як корiння пробиваеться крiзь землю й глину.

Шурхотить, розсувае дрiбне камiння. Шукае воду. Шукае пiдземних подорожан, що загавилися.

Про всяк випадок я наздогнала Гарольда i пiшла близенько – мало не наступаючи йому на п’яти.

Плавний пiдйом змiнився на досить-таки крутi сходи. Вони були подекуди викладенi з каменю, а подекуди витесанi прямо в скелi. Закiнчилося корiння, а також мокрицi (я зiтхнула з полегшенням). Пiдземний хiд перетворився на коридор без вiкон, зi стiнами з темно-жовтоi цегли. Змiнився i запах: тепер пахло, як у шкiльнiй бiблiотецi пiд час ремонту.

Мокре вапно, свiже дерево i пилюка, пилюка… Ап-чхи!

Ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до мiсця, де на дверях зазвичай бувае замок:

– Вiдчинись…

Я чекала скрипу, але дверi розчахнулися в повнiй тишi. І знову змiнився запах: посвiжiшало, потягло лiсом i морем, трiшки димком i ледь-ледь – трояндовою олiею.

Ми навшпиньки увiйшли до незнайомоi кiмнати.