Королівська обіцянка

Я клiпнула, прощаючись iз нiчним баченням, тут було свiтло i навiть барвисто – завдяки вiтражам, вбудованим у вузькi стрiлчастi вiкна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королiвства шiсть рокiв тому, вiн i наполовину не був збудований…

Дверi так само безшумно зачинилися за нами. Зi зворотного боку iх ховав гобелен: повз руiни, що то тут, то там пiдiймалися з-пiд пiску, iшов караван. Попереду iхала людина на бiлому крилатому конi.

Я пригледiлась:

– Гарольде! Це ж Оберон! Це ми, Королiвство в дорозi, так?

– Зачекай, будь ласка…

Гарольд перевiрив, чи щiльно зачинилися дверi.

Я роззирнулася уважнiше. Ми стояли в коридорi – довгому, широкому, вигнутому, наче лук. На увiгнутiй стiнi горiли сонячним сяйвом вiтражнi вiкна. Стiна, з якоi ми вийшли, була завiшана гобеленами, я б чимало вiддала, щоб роздивитися iх уважнiше!

– Це галерея iсторii, – Гарольд говорив упiвголоса. – Сто вишивальниць трудились сто тижнiв. Тiльки зараз зовсiм немае часу.

– Ну, будь ла-аска, хоч хви-илиночку…

– Послухай, король не знае, що ти тут.

Я не хочу, щоб вiн нас схопив, як змовникiв. Менi потрiбно його пiдготувати. Ходiмо!

Вiн потягнув мене за руку – коридором лiворуч, потiм угору гвинтовими сходами, та так швидко, що у мене запаморочилось у головi. Внутрiшня обстановка палацу зливалась у яскраву стрiчку картин, скульптур, розкiшних тканин, лiпних i кованих прикрас, але скiльки б я не крутила головою навсiбiч – нiчого як слiд не могла роздивитися.

Нарештi Гарольд заштовхнув мене в маленьку кiмнатку з единим, щiльно завiшеним вiкном.

– Зачекай тут. Розвiдаю, який настрiй у короля. Останнiм часом вiн чомусь часто гнiваеться…

І вiн вийшов.

Я оглядiлась – у кiмнатцi не було меблiв. Двое дверей – однi навпроти iнших – нещiльно зачинялися. Я виглянула з-за одних – довгий коридор, тиша. З-за других – сходи, тиша, пахне димом i трояндовою олiею. А замок же, мабуть, великий, пiдеш гуляти – напевне заблукаеш…

Цiкаво, де всi? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милiсть комендант? Чи в них обiдня перерва?

Я пiдiйшла до вiкна.

Тихцем розсунула парчевi штори; кольорова сонячна смужка лягла менi на обличчя. Я знайшла серед вiтражних скелець одне – найпрозорiше i, примружившись, подивилась крiзь нього.

Пiдi мною лежало залите сонцем мiсто (трiшки жовтеньке, бо я дивилася крiзь блiдо-жовте скло). Черепичнi дахи, димарi та флюгери, дерева, вулицi, площi, статуi, мости i над усiм цим, як ялинкова прикраса, – срiбний купол у формi краплi.