Королівська обіцянка

Навiть не вiдповiв на вiтання.

– Я… невчасно? – запитала я якось жалiбно.

– Ти виросла… – сказав вiн задумливо.

– Так, – зiзналася я пiсля короткоi паузи. – Аж на вiсiм сантиметрiв…

* * *

У новому королiвському кабiнетi не було особливоi пишноти, але кожна рiч, якщо придивитися, була чудовою i дуже зручною. Дерев’янi крiсла (гладеньке, тепле, чисто вiдшлiфоване дерево!), великий стiл (купи паперiв i сувоiв), ослони, заваленi картатими шкурами в клiтинку (що воно за звiрi – в клiтинку?), затишний камiн, а посерединi кiмнати – тринога зi звичайною чорною дошкою, схожа на шкiльну.

Вiкна маленькоi зали виходили на три сторони свiту так, що видно було одразу i гори, й море, i мiсто, i лiс.

– Ти голодна?

– Нi…

– А якщо подумати?

– Я пити хочу, – зiзналася я.

– Морсу?

– Невже е?

– У короля е все, – вiдповiв вiн вагомо. – Сiдай, де подобаеться.

Я присiла на краечок дерев’яного крiсла. Провела рукою по пiдлокiтнику.

– Що ти мостишся, наче чужа?

Я подивилася на нього – i раптом сльози бризнули потоком…

Сама не знаю, чому. Сльози текли з очей, як у клоуна в цирку – струмками, нiби з пiпетки. Я стiльки днiв мрiяла про цю зустрiч, i от вона вiдбулася. Але все якось не так. У них тут шiсть рокiв минуло – шiсть рокiв Оберон про мене й не згадував… Навiщо я приперлася – похвалитися, що пiдросла?! Подумаеш, плюс вiсiм сантиметрiв…

Оберон, немов i не завваживши моiх слiз, простягнув менi кухоль; я стала пити, сльози капали в солодкий ягiдний морс.

– Менi здаеться, ти надто суворо повелася iз цим хлопцем.

– З як… яким?

– З Максом. Максимом тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться – треба вибачати йому дурощi. Хоча б iнодi.

Я пiдвела очi:

– То ви…

– Тiльки не подумай, що я за тобою повсякчас стежив. Нi. Тiльки iнодi – дуже рiдко. Я мав переконатися, що з тобою все гаразд, нiчого поганого не трапилось, усе, як завжди…

– Як завжди… – гiрко пробурмотiла я, рукавом витираючи шмарклi.

– Ми сумували за тобою, магу дороги… – м’яко сказав Оберон. – Я радий тебе бачити. І даремно Гарольд…

З того боку дверей залунав короткий умовний стукiт. Гарольд… Про вовка помовка, а той i в хату – блiдий i дуже засмучений.

– Ваша величносте… Лiно!

– Заходь, – Оберон поманив його пальцем.

– Я шукав вашу величнiсть у залi для нарад…

– Будь ласка, вчися приховувати своi почуття, бо у тебе все на обличчi написано.