Королівська обіцянка

Ох, як же добре я знала цей його погляд! Байдужий, холодний, зовсiм вiдсторонений i чужий. Точнiсiнько так вiн дивився на мене, коли в його очах я була зрадницею…

Я проковтнула клубок, що пiдступив до горла:

– Нi, ваша величносте. Ви менi обiцяли – i я вимагатиму виконання обiцянки.

Вiн дивився, нiби крiзь товсте скло:

– Вимагати не вдасться, Лiно. Я просто поверну тебе у твiй свiт – назавжди.

Я затримала подих – груди, здавалося, зараз луснуть:

– Повертайте. А обiцянка однаково залишиться.

Ви ii порушите?

– Хiба не все одно – одну обiцянку порушувати чи двi? Якщо менi вже судилося померти клятвовiдступником…

– Ви не вмрете. І ви не клятвовiдступник! Я поiду й вiдшукаю вам принцiв. Тобто не вам, а цим дурненьким, тупим лялькам, мавпочкам…

– Годi, – куточки його губ ледь-ледь пiднялися. – Ти нiкуди не поiдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нiчого не змiниться. Я вирiшив.

– Ви вирiшили?!

Мене охопила лють. Якби пiд руку потрапило щось важке… я жбурнула б у нього (слово честi!), тiльки б стерти з його обличчя цю вдавану байдужiсть, розбити чи хоч надколоти його пихату впертiсть! Вiн вирiшив – ну ви тiльки подумайте!

– Отже, це запрограмоване самогубство? Виходить, обiцяючи принцесам, ви заздалегiдь знали: принцiв для них не знайдеться? Ви ж навiть не намагаетесь боротися! Думаете, Королiвство вам подякуе, якщо ви тайкома (чи нi) кинете його? Заради чого? Навiщо?

– Не кричи.

– Чому, – я вже майже сичала, – чому ви могли покликати мене в дорогу, хоча прекрасно знали, що це небезпечно для життя?… А я ж навiть не знала тодi, як посох у руках тримати! Взагалi нiчого не розумiла! Тодi менi можна було ризикувати? А тепер – нi?

– Тодi я знав, що ти будеш поруч i я зможу тобi допомогти.

Тодi ми всi ризикували – заради Королiвства, цiлого свiту й великоi кiлькостi людей. А вiдправляти тебе… Та кого завгодно!.. Вiдправляти за Вiдьмину Печатку заради порятунку моеi шкури… Ти за кого мене маеш?

Вiн, як i ранiше, дивився дуже холодно.

Нiби перед ним по кiмнатi бiгала дивна надокучлива тваринка. Я стиснула кулаки – аж нiгтi врiзалися в долонi:

– Я маю вас за мудрого монарха. Який знае, що його життя – це життя його краiни… Воно не тiльки ваше! Що буде з Королiвством, якщо ви помрете так…

Я затнулася. Менi було страшно говорити те, що я збиралася сказати.

– Так нерозважливо? – Оберон звiв брови. – Ну, кажи…

– Так жалюгiдно, – вимовила я.