Королівська обіцянка

 – Порушити клятву… ота iдiотська клятва… Що буде з тонким свiтом? З усiма цими вашими чарами? Невже усiм буде байдуже? І Королiвству?

– Зрозумiло, – його голос не затремтiв. – Ану геть звiдси.

– Як?

– Іди. Щезни!

Я закусила губу й повернулася на закаблуках… Хотiла бiгти – розшукувати Гарольда. Готова була вискочити на площу, злiзти на якусь бочку й заволати звiдти не своiм голосом: «Люди! Ваш король збожеволiв! Ідiть i скажiть йому хто-небудь, що не можна упокорюватися, не можна витрачати намарне часу, треба ризикувати, нехай хтось вирушае за цю iдiотську Вiдьмину Печатку – та хоч i я пiду…»

Варто було менi зробити один крок – i свiт навколо перевернувся.

Я сидiла на лавицi бiля маленького брудного ставка. Качки перевалювалися з лапи на лапу, вимагали хлiба. А в моему рюкзаку завалявся недогризений бутерброд…

Дорiжкою котилася i гуркотiла колiсьми пластмасова гусениця. Прогулюючись, мама з малям брели вздовж озера, як i ранiше, я повернулася у свiй свiт саме тоi митi, коли зникла.

Тiльки Гарольда поруч не було…

Мене випхали!

Оберон мене прогнав! «Я просто поверну тебе у твiй свiт – назавжди». От i повернув!

Я закрила обличчя долонями. Такого вiдчаю й такоi образи менi давненько вже не доводилося переживати.

– Лiнко… Ти чого?

Клятий Макс… Стежив вiн за нами, чи що?

– Лiнко… Та що трапилося? Через… отого, так? Через отого пройду!

– Сам ти пройда… Щезни.

У Макса, звичайно, гордостi небагато, але все-таки якась е. Через хвилину я знову була сама – тiльки качки нахабно вимагали iжi та гуркотiла звiддалiк пластмасова гусениця.

Я витягла рештки бутерброда. Зачерствiлий сир з’iла сама, крихти хлiба кинула качкам. Вони вiдразу влаштували бiйку – сильнiшi ганяли слабших. (Ненавиджу цi так званi «закони природи»!)

Шкода, що ставок у нашому парку маленький, брудний i мiлкий. Якби вiн був трiшки бiльший i глибший – булькнула б туди з головою – i квит. Сама думка про те, що треба тепер iти додому, i завтра буде новий день, а потiм ще, i цiла низка днiв… А Оберон, якого я любила й за якого боролася, просто випер мене з Королiвства… Сама ця думка може кого завгодно розчавити.

Качки наiлися й пiшли.

Сонце спускалося дедалi нижче. Стало прохолодно. Я застебнула куртку, насунула на чоло каптур. Незабаром зовсiм стемнiе… Мама з малими, напевно, уже повернулися додому. Побачила, що мене немае, i лаеться. Каже вiтчимовi, що я невiдомо де швендяю й вiдбилася вiд рук.