Королівська обіцянка

У такi днi хороше мрiеться – про лiто, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, i ще вистачить на мою долю чарiвних боiв i походiв…

Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворi хтось незнайомий сидiв на лавочцi – я щоразу ще звiддалiк починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Нi…

Три з половиною мiсяцi я його не бачила. Вiдтодi, як вiн прийшов до нас на батькiвськi збори. Вiдтодi, як наша керiвничка перестала до мене чiплятися. (От не знаю, Оберон ii зачарував, чи що?)

– Ну, бувай, – сказала Ритка на розi бiля «Мiнi-маркету».

 – Овчинiн, якщо тобi на пошту – ходiмо.

Макс зам’явся:

– Іди сама. Я наздожену.

Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й потюпала додому. А Макс залишився.

– До себе не запрошую, – сказала я дiловито. – У нас неприбрано. І взагалi… Ішов би ти, Максе, уроки вчити…

Вiн почервонiв i посмiхнувся:

– А я завтра до школи не йду. У мене олiмпiада з математики.

– Щастить, – сказала я iз жалем.

 – Ну чого тут стовбичити – давай хоч у двiр зайдемо, чи що…

І ми завернули у двiр.

На лавцi напроти мого пiд’iзду сидiв плечистий чолов’яга у свiтлiй вiтрiвцi. Не Оберон. Я ще звiддалiк це зрозумiла: Оберону рокiв сорок, а цьому трiшки за двадцять. У Оберона волосся iз сивинкою, а цей чорнявий. Ну й байдуже…

Я сказала собi «байдуже», та настрiй раптом зiпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою – пух-х, i все.

А раптом король нiколи за мною не прийде?

Я була потрiбна чарiвному Королiвству, допоки воно мандрувало.

А тепер воно вкоренилося на новому мiсцi й росте собi потихеньку. А навiщо осiлому Королiвству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Лiно, рiк, i два, i десять…

– Ти чого? – запитав Макс.

– Нiчого. А тобi що до того?

У Макса опустилися куточки губ.

– Як у тебе настрiй змiнюеться… Щойно усмiхалася, а тепер на людей кидаешся – нi сiло нi впало. А я що – винен?

– Не винен, – сказала я знехотя. – Гаразд, Максе, ти мене справдi, той… пробач… За малечею треба в садочок, уроки i все таке…

– Розумiю, – сказав Макс i похнюпився.

 – Ну, бувай…

І я вже зробила крок до свого пiд’iзду, аж раптом…

– Лiно!

Сироти по шкiрi. Нiби гарячою водою вiд потилицi до п’ят.

Я обернулася.

Нi, це був не Оберон. Я взагалi його не знала, цього чоловiка. От хiба…

Я придивилася. Не повiрила власним очам: вiн був схожий на старшого брата одного мого друга.