Королівська обіцянка

Хлопець пiдвiвся менi назустрiч:

– Ти що, мене не впiзнаеш?

І голос же його!

– Гарольде? – сказала я зачудовано.

Вiн винувато посмiхнувся.

– Гарольде!

Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинiн, який ще не пiшов i став свiдком цiеi сцени. Я скрикнула, пiдстрибнула i повисла на шиi в незнайомого чоловiка – бо тепер упiзнала його абсолютно точно. Нехай вiн змiнився за минулi чотири мiсяцi, але це таки Гарольд, мiй друг i навчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…

– Гарольде… це точно ти?

Вiн мiг би не вiдповiдати.

За час, що ми провели в сiдлi плiч-о-плiч, я встигла вивчити всi одмiни його обличчя.

– Лiнко… а ти зовсiм не змiнилася.

– От iще, – я вiдсторонилася. – Я, мiж iншим, виросла на вiсiм сантиметрiв, а це… Стривай, Гарольде. Зачекай…

Здогад був таким страшним, що в мене онiмiли щоки.

– Гарольде! Скiльки рокiв минуло в Королiвствi?!

Вiн потупив очi:

– Шiсть…

– Скiльки?!

Усе зрозумiло.

Коли ми востанне бачилися, Гарольду було сiмнадцять, i я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…

Але ж рiч не тiльки в тiм!

– Гарольде! А його величнiсть?…

Вiн зрозумiв з пiвслова i поспiшив мене заспокоiти:

– Здоровий. Не бiйся.

– А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронницi! Вийшли замiж?

– Нi.

Я сiла на лавку. Гарольд примостився поряд. (Макс Овчинiн стояв крокiв за десять i дивився отетерiло, але зараз менi було не до нього.

)

Одного разу, рятуючи Королiвство вiд загибелi, король Оберон дав обiцянку: кожна з п’яти принцес, якi були нареченими його сина, вийде замiж за принца, i станеться це ранiше, нiж на скронях у кожноi з них проб’еться перша сива волосинка. (Запорукою його королiвськоi обiцянки стало життя короля!) Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивiти – вони ж бо були лише на кiлька рокiв старшi за мене.

І от тобi й маеш – у нас минуло десь чотири мiсяцi, а у них, виявляеться, спливло уже шiсть рокiв!

– Чому ви не сказали менi, що в Королiвствi час лине швидше?

– Та я й сам не знав, – сказав Гарольд iз досадою. – Досi ж нiколи такого не було, щоб людина з вашого свiту довгенько жила у нас, а потiм поверталася…

Я розглядала його з дивним вiдчуттям. Усе-таки вiн був надто дорослий.