Королівська обіцянка

Хiба заморськi принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданнi?

Оберон потер перенiсся:

– Лiно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш свiт?

– Ну от, – я показала на карту. – Моря, береги, рiки… У вас земля – кругла?

Король посмiхнувся:

– Уяви, що ти стоiш у темнiй кiмнатi. Або нi… Що ти летиш у темнiй порожнечi. Якщо запалиш вогонь – висвiтиться коло, точнiше, куля… Ти побачиш найближчi предмети. Чим яскравiше горить твоя свiчка, тим бiльше iх буде. Моря, береги, рiки. А за межами освiтленого кола – морок, i ти не знаеш, що там.

Де зараз наш старий свiт? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвiданi землi й нiколи не зможемо повернутися. Освiтленi плями летять крiзь темряву, щомитi вiддаляючись на тисячi рокiв, на мiльйони польотiв стрiли…

– Це що, – запитала я пошепки, – як у космосi?

– Не знаю, – сказав король по паузi. – Я це уявляю саме так: пухирцi свiтла, що плавають у мороцi. Королiвство – iскра, здатна перебороти темряву й запалити нове свiтло.

А коли воно запалае сильнiше – знову зникнути в темрявi. Ось наш свiт, Лiно. Для нього не складено мап, не придумано глобусiв. Велике море – величезний темний простiр, нiхто не знае, що лежить за ним. Може, нiчого й не лежить. І немае нiяких заморських принцiв.

– А заморськi купцi е?

Оберон зневажливо махнув рукою:

– Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть лiс i вовну бiля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, – Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на картi.

– Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебрикiв везуть назад у столицю. Так i торгують.

– Шкури бебрикiв? – перепитала я машинально.

– Контрабандою. Наша митниця не встигае перевiрити всi трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смильни однаково доводиться вiдстрiлювати бебрикiв десятками – вони м’ясоiднi, псують посiви, крадуть худобу, а розмножуються зi страшною швидкiстю, дiлячись надвое й натрое…

Я уважнiше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку.

Його шкура була картата, як занавiски у нас на кухнi.

– І вони неiстiвнi, – сказав король, нiби вибачаючись.

Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-пiд завалу.

З величезним зусиллям поставила на мiсце перевернену чорнильницю. Вiничком, зв’язаним iз трьох облiзлих пiр’iн, взялася мести стiл. Закружляла курява.

– Отже, – запитала я тихо, – у цьому свiтi взагалi немае принцiв, крiм Олександра, вашого сина?

Оберон мовчав.