Королівська обіцянка

Так, плани будувати легко, а коли дiйде до справи – колiна, втримайте, щоб не пiдвели…

Ми пiднялися по стертих сходинках (храм же новий, коли ж устигли до дiр стоптати?), проминули ворота й увiйшли у свiтлий, просто-таки блискучий зал. Усе тут було надто яскраве, все золоте чи позолочене, усе, що могло блищати – блищало. Побачивши таку пишноту, будь-яка сорока сконала б вiд заздрощiв.

Купол зсередини був порожнистий – чим вище, тим темнiший. На внутрiшнiй його сторонi були намальованi зiрки, i у вишинi проносилися спалахуючи iскорки-свiтлячки.

– Нашi гостi враженi пишнотою храму, – пролунав пiд цим куполом надзвичайно дзвiнкий, наче по радiо, голос. Вiдгукнулася луна; ми з Гарольдом стояли на п’ятачку мозаiчноi пiдлоги, як на аренi цирку, а перед нами пiднiмалися пiвколом п’ять величезних крiсел, на кожному з яких сидiла жiнка. У порiвняннi з крiслами принцеси в них здавалися маленькими. Вичепуренi, як пави, гарнi, самовдоволенi, вони розглядали нас згори, а та, що сидiла в центрi, ще й ехидно посмiхалася.

І це тi самi принцеси-нареченi, яких я колись захищала? Яких ми везли в караванi майже як вантаж? Тi самi «високостi», якi в присутностi Оберона соромилися пiдвести очi?

– Вiтаемо сестер-охоронниць, – сухо сказав Гарольд, трохи вклонившись. – Ми до вас у справi.

– Невже? – задивувалася та, що сидiла в центрi. Їi голос пiдсилювався якимсь пристосуванням i лунав по залi, як мелодiйний брязкiт. Я примружила очi: на спинцi середнього крiсла була золота табличка з написом «Фiлумена».

Ах, ось воно що… От хто в них за головну заправляе…

– Яка нудьга, – сказала Фiлуменина сусiдка праворуч – руда, наче апельсин. Їi голос, теж гучний, виявився ще й хриплуватим. На спинцi крiсла я прочитала: «Алiсiя».

– А що це за дiвча ти нам привiв? – запитала товстунка, яка займала крайне крiсло праворуч. Я зиркнула в ii бiк: «Ортензiя». Як вона розповзлася за шiсть рокiв! А була ж тоненька, як бадилинка, а тепер… Товстi щоки, товстi пальцi, сiдниця ледве в крiслi вмiщаеться.

Я виждала секунду – i скинула каптур.

Звичайно, вони тiеi ж митi мене впiзнали. Одна лише Фiлумена здогадалася вдати, що задумалась i пригадуе, iншi розкололися вiдразу ж. Алiсiя витрiщила здивовано очi, Ортензiя сказала «Ох!», та, крайня лiворуч, – Розiна, – заплескала в долонi. І тiльки дiвчина, чие крiсло стояло мiж Фiлумениним i Розiниним – Стелла – просто посмiхнулася.

– Лiно! – вигукнула Розiна.