Королівська обіцянка

– Звичайно, той свiт був не зовсiм… людським. Але ж усi знали, що рано чи пiзно туди ми всi потрапляемо. Посередники – тi, хто ходив туди-сюди, – дуже цiнувалися. А крiм того, що вони передавали звiстки вiд родичiв, ще й хорошу мiсцинку могли приготувати. Уяви: помираеш i знаеш, що тебе вже чекають…

– Нiчого собi! – вирвалося в мене.

– Так. Тi, хто мiг ходити у той свiт i повертатися, були переважно некроманти. Ти знаеш, хто такi некроманти?

– Ну це такi злющi маги, спецiалiсти з мертвякiв? – я зiщулилась, наче вiд холоду.

– От-от. А вони не тi, хто надто церемониться, особливо якщо вiдчувають вигоду. Саме вони ходили з того свiту в цей, i вузенька щiлина мiж свiтами ширшала й ширшала. І живих людей туди потрапляло все бiльше й бiльше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертвi iстоти з того свiту поперли у цей.

– Бр-р-р… – менi все сильнiше ставало не по собi.

– Тут би всьому й кiнець, але знайшлася одна вiдьма – iменi ii нiхто не пам’ятае. Вона запечатала прохiд мiж тим i цим свiтом.

Багато столiть мiж ними взагалi не було зв’язку. Мертвi, як ти розумiеш, назад не приходили, розповiсти було нiкому… Я взагалi завжди думав, що це казки. Тiльки коли Оберон позаторiк показав менi цю Печатку…

– Оберон? Вона у нього?

– Вона нi в кого. Просто е люди, якi вмiють Печатку вiдкривати й закривати. І Оберон бував у тiм свiтi, давно. Це бiльше вже не царство мертвих… Але мiсце украй неприемне.

– М-да-а… – пробурмотiла я.

Вечiр був теплий, анi шелесне навкруги, цвiрчав цвiркунами, ледь чутно шурхотiла вода, а я сидiла посеред усiеi цiеi благодатi, i менi уявлялось колишне царство мертвих – занедбане i запечатане, як пiдземелля…

– Знаеш, якось… – невпевнено почала я.

 – Є легенди про героiв, якi спускались у загробний свiт. Але… Це дiйсно були великi героi.

«І всi – дорослi чоловiки», – подумала я окрiм того.

Гарольд знизав плечима:

– У справжньому загробному царствi, ще з вiдкритим проходом, у нас хоч якась була б пiдмога: Ланс, наприклад. Мiй батько… А так – пiдмоги не дочекатися.

– А там е принци? – мiй голос затремтiв.

– Так! Оберон розповiдав, що там дуже багато маленьких королiвств. Усi з усiма воюють. Звичайно, там е принци…

Потроху темнiло. Небо вже зовсiм зблякло, iз золотавого стало блакитним, а потiм i густо-синiм.

– А чому Оберон сам туди не пiде?

Гарольд ляснув по колiну рипучим сувоем:

– Та тому що… Розумiеш, тут тiльки з вигляду все спокiйно i добре. А насправдi в Королiвства повно ворогiв.