Королівська обіцянка

– За що?

– За те, що я – це я, а не мокре мiсце на пiдлозi в храмi.

– Нема за що. Ти класно лiтала.

Я посмiхнулася:

– І план, кажеш, гарний?

– Ага. Шкода тiльки, що нездiйсненний. Для Оберона.

– Та знаю. Я ж тiльки хотiла, щоб вони злякалися.

Гарольд невесело похитав головою:

– Тепер вони ще наскаржаться королю…

– Нехай скаржаться, – сказала я зло. – Гарольде… А що таке Вiдьмина Печатка?

Вiн здригнувся. Покосував з пiдозрою:

– Звiдкiля ти знаеш?

– Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Вiдьмину Печатку? Та ще й заради власноi шкури…

Небо потихеньку змiнювало кольори.

Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замiсть свiтло-бежевоi.

– Лiнко, – сказав Гарольд. – А ти зовсiм дитина…

– А це вже нi. Я маг дороги. Ти знаеш.

– Знаю. Ранiше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумiв, яка ти ще дитина…

– Я велика. Пам’ятаеш, як ми з тобою…

– Та пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тiльки не знаю, що менi робити. За Вiдьмину Печатку тобi не можна… Самiй – точно не можна.

– Пiдемо разом?

Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за рiку. Менi здалося: зараз вiн погодиться. Зараз скаже: ходiмо! Як у старi добрi часи. Пiдемо й знайдемо п’ять принцiв для цих злюк-принцес, i нехай з ними роблять що хочуть. Храм Обiцянки розберемо по камiнчику, на його мiсцi побудуемо цирк… чи школу… або просто хай буде широка площа…

Пролунав тупiт. На берег, викидаючи з-пiд копит фонтанчики пiску, вилетiв присадкуватий чорний кiнь. У сiдлi його пiдстрибував стражник:

– Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, термiновий!

І кинув сувiй з печаткою.

Гарольд пiймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнiв, опустив плечi:

– Ну от… Знову. Кочiвники на пiвночi. Захопили цiле мiсто, а там жiнки, дiти… Гаразд. Нехай начуваються…

І повернувся до вершника, що чекав наказiв:

– Збирай людей. На свiтанку виступаемо.

Стражник поскакав.

– Ось так, Лiнко, – з тугою сказав Гарольд. – Обiцяв дружинi сьогоднi вдома ночувати…

Я схилила голову.

Тупiт копит затих, над рiкою протяжно прокричав вечiрнiй птах.

– Вiдьмина Печатка – це мiсце? Туди можна потрапити?

– Вiдьмина Печатка – це… Слухай. У нашому свiтi були часи, коли мертвi не вмирали назовсiм. Вони вирушали в iншу краiну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умiльцi, якi iз цього свiту потрапляли в той – i назад. Могли передати небiжчику звiсточку вiд родичiв. І навпаки.

– Загробний свiт? – я роззявила рота.