Королівська обіцянка

Тричi за весь наш шлях за рогом з’являлося свiтло – стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.

П’ять чи шiсть разiв Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знае коридора як слiд, обов’язково зачепилася б за невидиму дротинку, протягнуту над пiдлогою, або наступила на широку (ширшу за iншi) сходинку, чи порушила ненароком павутинку в кутку. Такого невдаху вже чекав кам’яний мiшок, а сторожа здiйняла б тривогу.

– Там, унизу, що – скарб? Схованка? Вiдьмина Печатка?

– В’язниця.

Я притихла.

Нарештi, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великому пiдземеллi пiд низькою стелею. На стелi темнiли малюнки й написи, зробленi кiптявою свiчкою: «Люблю Елiзу», «Тут сторожував Василько» i подiбнi дурницi. Уздовж стiн горiли смолоскипи. Стояло велике крiсло (як його тiльки утягли по цьому вузькому коридору?) i кiлька бочок – великих i маленьких.

Подекуди на кiльцях, умурованих у камiнь, висiли обривки ланцюгiв.

– О-о… – сказала я роззираючись.

– Побудь тут, – Гарольд взяв один зi смолоскипiв.

 – Я скоро повернуся.

І так, зi смолоскипом, пройшов крiзь кам’яну стiну. Тiльки через мить я зрозумiла, що насправдi в стiнi був прохiд – вузький, замаскований грою тьмяного свiтла.

Я озирнулася ще раз. Менi доводилося чимало разiв бувати в рiзних вiдворотних, лиховiсних мiсцях, але це пiдземелля значно пересилювало ранiше бачене моторошнiстю й зловiснiстю. Щоб додати собi мужностi (я все-таки не бранець тут, а королiвський маг), я всiлась у крiсло.

Воно було розраховане на велику дорослу людину, на чоловiка.

Я спробувала прилаштувати руки на пiдлокiтниках – лiктi задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обiпертися на спинку, треба було прийняти незручну напiвлежачу позу. Ноги гойдалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидiння, поклала долонi на колiна (можна зараз повторити про себе правопис суфiксiв «онн», «енн»).

Згадати правило менi не вдалося, але я принаймнi вiдновила цiлковите самовладання аж до того моменту, коли зi стiни (з вузького проходу, де зник Гарольд) без усякого попередження з’явилися двое.

Один був мiй друг i навчитель.

Другий – здоровезний крем’язень – бородатий, кошлатий, як дикун, i голий до пояса. Темне волосся росло в нього скрiзь – лiзло з вух, з нiздрiв, з пахв, суцiльним шаром покривало живiт i, здаеться, спину (я зразу не встигла розгледiти). Руки вiн тримав схрещеними перед грудьми, i кожна рука була, як тушка баранця – така ж велика й укрита шерстю.