Королівська обіцянка

На зап’ястях жовтiли браслети. З бороди, що ковтунами заслонила все обличчя, дивилися жовтi й круглi, як у тигра, очиська. Гострий нiс видавався дзьобом; заввишки цей крем’язень був приблизно як Гарольд, але в пiвтора рази ширший.

Я зацiпенiла у своему крiслi.

– Познайомся, Лiно, – сказав Гарольд буденно. – Це Уйма… Колишнiй племiнний вождь i колишнiй людожер. Уймо, це Лiна – маг дороги.

Жовтi очиська зиркнули на мене призро, i я дуже засумнiвалася в словах Гарольда. Чого це мiй друг вирiшив, що людожер – «колишнiй»? (Навiщо вiн узагалi привiв сюди це опудало? З глузду з’iхав, чи що?)

– Лiно, – Гарольд зiтхнув.

 – Я не можу вирушити з тобою сам. Але й саму тебе вiдпускати – дурiсть i злочин. Ось Уйма. Вiн один вартий десятка бiйцiв. І вiн згоден пiти з тобою за Вiдьмину Печатку.

Отакоi… подумала я iз жахом. Вiн згоден, яке щастя! Це що ж, один iз племiнних вождiв, захоплених Обероном на островах? У в’язницi поводився, як зразковий вегетарiанець, «перевиховався», i тепер Гарольд не просто його вiдпускае – пропонуе менi в супутники? Щоб першою людожерською стравою пiсля довгоi перерви стала я – Лiна Лапiна?!

– Дякую, – сказала я, хрипко вiдкашлявшись.

 – Але все-таки лiпше я сама…

Гарольд насупився, нiби не второпав. Зиркнув на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорнi написи на стелi.

– Уймо… – сказав Гарольд напружено. – Зачекай хвилиночку…

Вiн узяв мене за лiкоть i витяг у коридор, анiтрiшки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.

– Лiнко, я йому довiряю. І ти можеш йому довiряти. Я б нiколи не вiдправив його з тобою, якби хоч один сумнiв…

– А чому вiн у вас у в’язницi сидить?

– Вiн не сидить. Вiн добровiльно вирiшив роздiлити долю своiх одноплемiнникiв, а серед них е такi, якi заковтують людей цiляком…

Я поперхнулася.

– А вiн, отже, не ковтае?

– Вiн узагалi людей не iсть! Давно!

– Звiдки ти знаеш?

– Звiдти! Я королiвський маг – чи хто?

– Не знаю… – сказала я, стримуючи злiсть.

 – Не знаю, чому, вирушаючи у таке пекельне мiсце, менi треба брати iз собою отаку загрозу.

– Вiн безпечний! Або ти iдеш iз ним – або взагалi нiкуди не йдеш…

– І нехай усе залишаеться, як е?

Блiде лице Гарольда взялося червоними плямами. Вiн випростався, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, i вiдразу став суворим i зчужiлим:

– Ти ображаеш мене недовiрою, магу дороги…

– Чому недовiрою? – промимрила я вибачливо.