Королівська обіцянка

 – Чому ображаю… Я не хочу з ним iти, Гарольде, вiн менi не подобаеться…

Вiн якийсь час постояв, як статуя на постаментi, а потiм зiтхнув скрушно:

– Пiвночi позаду. Щоб вiдкрити Вiдьмину Печатку, потрiбно години чотири, не менше. На свiтанку я виступаю на кочiвникiв, i нiкуди вiд цього не дiнешся. Ми довго ще будемо сперечатися?

Роздiл сьомий

Вiдьмина печатка

Утрьох ми пiднялися нагору – Гарольд попереду, за ним Уйма i я у хвостi. Шкiрянi штани людожера були продовженням його м’яких чобiт.

Ми проминули першу варту, потiм другу й третю. Стражники реагували на Уйму по-рiзному – деякi статечно кивали, наче й не було нiчого. Іншi витрiщали очi. А один молодий (напевне, новачок) схопився за списа й приготувався до сутички.

Хоробрi хлопцi в Королiвствi…

Ми успiшно оминули всi пастки (Уйма, схоже, знав iх не згiрше за Гарольда), пiднялися нагору й повернулися в палац довгою темною галереею (у тому, що Уйма бачить у темрявi, не доводилося сумнiватись).

Замок був пронизаний потайними ходами. Гарольд затяг нас за якусь завiсу (людожеровi довелося протискуватися боком). Крутими сходами, ледве не наступаючи на нахабних пацюкiв, ми пiдiймалися так довго, що я геть знесилилась. Гарольд лаявся упiвголоса. Уйма плив, ледве торкаючись сходiв клишавими ступнями, ширяв над пацюками, як волохатий дирижабль, i дихав безшумно. (А може, й зовсiм не дихав.

Нарештi Гарольд привiв нас у велике примiщення, дуже схоже на кабiнет Оберона – з такими ж дерев’яними меблями, з такою ж дошкою на тринозi, з таким же захаращеним письмовим столом. (Я пошукала поглядом пацючка Дору й не знайшла.)

– Це мiй кабiнет, – сказав Гарольд. – Мiй власний. Уймо, ти пролiзеш в ось таку, – вiн розвiв руками, як рибалка з анекдота, – у таку дiру?

– Тiльки б голова пролiзла… – пробухтiв людожер.

Я вперше почула його голос. Вiн говорив не на видиху, як усi люди, а на вдиху, i звук виходив до того моторошний, що я ошелешено сiла на лавку.

– Тодi я наводжу на Печатку, – Гарольд коротко зiтхнув. – Ех, часу нi на що не вистачае…

Вiн швидко розвернув дошку, протер ii рукавом, як Оберон. Хвилину постояв, зважуючи в руцi довгу гостру крейду. Потiм зi стукотом тицьнув просто у центр дошки. Полетiли крейдянi крихти.

Гарольд поривчасто зiтхнув i повiв крейдяну лiнiю вiд центра по спiралi.