Королівська обіцянка

Я простягнула руку, але посох… неначе вiдсунувся, не бажаючи йти до мене. Я потягнулася сильнiше…

І раптом мене щось як ухопить за зап’ястя!

Я не закричала тiльки тому, що менi пилом забило подих. А наступноi митi я побачила великий жовтий кiстяк: вiн тримав мене, одночасно прикладаючи кiстку-палець до вищирених бiлих зубiв! Наказував мовчати…

– Що там, Лiно? – стривожено запитав Гарольд.

Я мовчала, але не за наказом кiстяка, а тому, що у мене онiмiв язик. (Я могла тiльки вириватися щосили, але кiстяк тримав мiцно.

)

– Кiстяк, – незворушно промовив Уйма, який невiдь-як опинився поруч зi мною.

– А… – буркнув Гарольд. – Це сторож. Уймо, скажи йому, нехай вiддасть.

Майже не зачепивши мене, людожер пiдiйшов до шафи, просунув усередину волохатий кулак i стусонув кiстяка в зуби. Почувся хрускiт, кiстлявi пальцi розтиснулися… А я вiдлетiла, спiткнулася й гепнулася на пiдлогу.

У шафi щось гримiло й перекочувалося. Нi на що не звертаючи уваги, Уйма дбайливо зачинив дверцята й простягнув менi мiй посох.

Я квапливо встала, хоча колiна трусилися й жижки тремтiли. Уйма преспокiйно чекав; я висмикнула посох з його величезноi клешнi. Затисла в ослаблих долонях i тiльки тодi трiшечки заспокоiлася.

– Гарольде! Чому ти не попередив… Чому не сказав менi, що у шафi сторож-кiстяк?

– А де ж йому бути? – Гарольд утомився, це чулося з його голосу. – Звичайно, у шафi! Я не подумав, що ти злякаешся, вибач…

Я обiйшла кiмнату й заглянула Гарольду в обличчя.

Вiн працював; пiт щедро блищав на його чолi. (Нi, справдi, це був не жарт i не знущання: мiй друг вважав цiлком нормальним те, що у шафi в мага сидiв сторож-кiстяк…)

Похитуючись, я пiдiйшла до вiкна. Глибоко зiтхнула. Притулилася чолом до навершя посоха.

– Як же ти пiдеш за Вiдьмину Печатку? – почулося у мене за спиною в’iдливе.

Я рiзко обернулася. Волохатий дикун Уйма дивився жовтими баньками незворушно i пильно, як зачаений тигр.

– Ногами, – вiдповiла я крiзь зуби.

 – А що?

– Ти злякалася звичайнiсiнького дохлого кiстяка…

– Я не злякалася.

– І ти боiшся мене…

– Не боюся!

Уйма клiпнув:

– А вони дають тобi посох. Я б не дав.

– А тебе нiхто й не питае.

Уйма не вiдповiв. Замислено похитуючи головою, перетнув кiмнату й сiв на лаву.

Нi, ну ви таке бачили! Якийсь дикун буде мене повчати… Оцей людожер буде дорiкати менi боягузтвом! І все через Гарольда – вiзьми у шафi отам…

Я мiцнiше стисла посох.